Ідея з кішкою належала Неронові. Десь він почув, звідкілясь із безперервної тріпотні інформаційного багатосвіту до нього дійшла інформація, що товариство кішок може допомогти дорослим аутистам, і він вбив собі в голову, що домашній кіт може стати для Петі порятунком. Метуші й Патяк, як і належить, показали Неронові в інтернеті знімки кішок, які можна було мати вже, і коли він побачив білу альпійську рись, то аж сплеснув у долоні й заявив: «Це те, що треба». Патяк і Метуші намагалися переконати його, що альпійська рись ближча до диких тварин, ніж до домашніх, можливо, Петя був би щасливіший із гарненьким товстим лінивим довгошерстим шоколадним або блакитним персом, припускали вони, але Нерон проявив свою нову незбагненну непохитність, тож вони здалися, поїхали в місто до котячої крамниці й привезли потвору додому. Виявилося, що Нерон знав свого сина. Петя відразу ж закохався в кішку, назвав її Лео, попри те, що вона була самицею, притулив до грудей і зник разом із нею в кімнаті блакитного світла. Це була тварина, здатна підстрибнути й спіймати пташку на льоту, її муркотання більше скидалося на рев, а за допомогою свого дикого інстинкту вона здатна була знайти шлях крізь джунглі Петиного внутрішнього страждання до погідної сторони його серця. Уночі, коли дім завмирав, і лише привиди блукали його коридорами, кішка тихо наспівувала Петі на вухо й повертала йому те, що він раніше втратив — благословенний дар сну.
Світ поза мурами будинку з привидами почав, тим часом, нагадувати брехню. Назовні будинку простягався світ Джокера, світ того, чим стала в Америці дійсність, інакше кажучи — світ радикальної неправди: фальшу, крикливості, фанатизму, вульгарності, насильства, параної, а за всім цим спостерігала зі своєї темної вежі істота з білою шкірою, зеленим волоссям і вогненно-червоними губами. У домі Ґолденів головною темою була крихкість життя, легка раптовість смерті й повільне згубне воскресіння минулого. Іноді ночами Нерона Ґолдена можна було побачити в темряві коридору під кімнатою його первістка, де він стояв із похиленою головою й складеними руками в позі, що могла б видатися — якби не його загальновідомий атеїзм — молитовною. Можна було б подумати, що це батько благає свого сина: тільки не ти, живи, живи.
Ми гадки не мали, звідкіля прийде смерть. Ми не здогадувалися, що вона уже, принаймні раз, навідала цей дім.
Відвернувшись від зачинених дверей синової кімнати, Нерон Ґолден повертався до свого кабінету, виймав із футляра скрипку Ґвадарніні й грав звичну «Чакону» Баха. За тими зачиненими дверима Петя був під опікою своєї рисі, й випивав тепер дещо — але тільки дещо — менше. І вже не кричав у гризоті крізь сон.
Мирову угоду з Соттовоче було укладено досить несподівано на суму, що становила двадцять п’ять відсотків вартості первісних претензій. Френкі Соттовоче почувався не найкраще. Йому дошкуляли перебої в роботі серця, аритмія, а за медичним аспектом крилася також недуга душі. Блиск у його очах пригас, а руки, замість вимахувати з колишньою упізнаваною експресивністю, тепер лише мляво звисали. Смерть Юби добряче по ньому вдарила. Було очевидно, що він таємно за нею сохнув, але, бачачи, наскільки тісні вона зав’язала взаємини з Апу, утримався від освідчення. Як на людину, що проводила цілі дні в тепличному, обплутаному зв’язками світі мистецтва, променіючи товариськістю, галерист жив скритним, часто самотнім життям: після нетривалого шлюбу вже довгий час залишався розлученим і бездітним, а мешкав у дорогезному апартаменті в готелі «Мерсер», куди замовляв собі їжу завжди, коли не мав обов’язку бути присутнім на якомусь мистецькому заході. Сам компанійський, він мав небагато друзів, а одного разу, під час розмови з Віто Тальябуе в Садах, згадав про багатолітнє ув’язнення Вітового батька Б’яджо у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо.
— Ваш бідолашний батенько відійшов на самоті, і його тіло виявили не ті, що його любили, а працівники готелю, — сказав він. — Мене чекає це саме. Мені принесуть бургера з келихом червоного вина і виявлять, що спізнилися з моєю останньою вечерею.