І тоді нарешті все-таки з’явився моторошний клоун.
Після тривалого відсторонення Василіса висловила бажання поговорити. Вона вивела мене в Сади й переконалася, що нас не почує жодне зацікавлене вухо. З нової владної нотки в її голосі я відчув, що вона не вийшла зі своєї ролі Старшої Медсестри й досі демонструє, що відтепер вона роздає карти.
— Він уже не той, що був, — повідомила вона. — Я маю до цього якось звикнути. Але він батько моєї дитини.
І це мені в обличчя, дивлячись прямо у вічі! Від такого нахабства мені аж забило дух. Я відчув, як у мені наростає лють.
— Якщо ти будеш мені перечити, — продовжила вона, здійнявши руку, перш ніж я встиг сказати хоч слово, — я накажу тебе прибрати. Не сумнівайся, я знаю, кому подзвонити.
Я повернувся, щоб піти.
— Стій, — звеліла вона. — Я не хочу, щоб наша розмова так скінчилася. Я хотіла сказати, що мені потрібна твоя допомога з ним.
На ці слова я розреготався.
— Ти справді незвичайна людина, — видушив я. — Якщо, звісно, ти взагалі людина. Те, що ці два речення вийшли з твоїх уст одне за одним, просто вражає. Але зовсім не свідчить про твою приналежність до людського роду.
— Я розумію, що між нами не все добре, — відповіла вона. — Тільки Нерон у цьому не винен, а я прошу тебе допомогти Нерону. Оці його гризоти, а до них ще помутніння розуму. Це процес повільний, тут ліки допомагають, але неуникний. Хвороба прогресує. Я боюся за нього. Він десь лазить. Мені потрібен хтось, хто ходив би з ним. Навіть якщо він піде до тої жінки, я хочу, щоб ти пішов із ним. Він шукає відповідей. Життя перетворилося на муку, і він шукає вирішення життєвої загадки. Я не хочу, щоб він знайшов його в її обіймах.
— Я не можу, — відповів я. — Працюю над фільмом. У мене тепер гаряча пора.
— Ти не хочеш, — мовила вона. — Ось що ти мені кажеш. А ти став егоїстом.
— У тебе багато ресурсів, — сказав я. — Маєш людей під собою. Їх і використовуй. Я не твій працівник.
Я говорив гострим тоном. Не мав наміру дозволяти їй мною командувати.
Вона мала на собі довгу білу сукню, тугу в ліфі й розширену нижче талії, з мереживним коміром-стійкою, що нагадував брижі. Вона сперлася на дерево, і я відразу пригадав Ельвіру Мадіґан, героїню чудового однойменного фільму Бу Відерберґа, приречену коханку, що ходить по линві в лісі. Вона заплющила очі й промовила голосом, схожим на зітхання.
— Усе це такий фарс. Їхнє прізвище зовсім не прізвище. Мадемуазель Лулу ніяка не Лулу. Може, і я не я, а та пані, що грає роль моєї матері, просто якась жінка, яку я найняла зіграти цю роль. Розумієш, про що я? Ніщо не є справжнім.
Це були розпорошені думки, і я побачив, що під маскою самовладання вона переживає власні гризоти.
— Справжня тільки моя дитина, — озвалася вона. — І завдяки їй я знайду врешті своє справжнє місце, — похитавши головою, продовжила: — А поки що всі відіграють якісь ролі. Можливо, навіть ти. Ти став для цієї сім’ї наче духівник, але ти не священник, хто ти насправді, чого ти хочеш, може, я маю щось запідозрити, може, ти Юда, — тоді вона розсміялася. — Вибач, — додала поспіхом, починаючи відходити. — Ми всі на межі зриву. Колись усе стане на місця. Ага, а ти біжи до своєї дівчини, яка нічого ні про що не знає, і так буде краще.
Звісно, це ще одна її погроза, подумав я, спостерігаючи, як вона віддаляється. Вона не наказала б мене «прибрати», але в разі необхідності зруйнувала б моє щастя, розповівши Сучітрі про те, що я зробив. Тоді я усвідомив, що маю бути першим, хто розповість Сучітрі, чого б це не коштувало. Я мусив знайти в собі відвагу спромогтися на правду й сподіватися на те, що наше кохання досить сильне, аби її витримати.
А Ельвіра Мадіґан, подумав я, це ще один псевдонім. Це не було справжнє ім’я нещасної данської канатоходиці. Гедвіґа Єнсен — ось хто вона була насправді. Власниця найзвичайнішого імені.
Так: мене затягнуло в ґолденівський світ вигадки, і лише правда може мене звільнити.
Кішка Лео була для Петі тим, чим чарівна пір’їнка для Дамбо. Із риссю на руках він знову став геніальним диваком, який під час нашої першої зустрічі прогулювався Садами, голосно говорив до всіх охочих його слухати й смішив дітлахів. Стояла м’яка осінь, прекрасна погода в шалені часи, тож Петине пальто залишалося в шафі, тим часом, як він недбало накидав на шию смугастий веселковий шарф і виставляв напоказ цілу галерею своїх викличних костюмів: кремовий із широкими лацканами, в якому він уперше з’явився серед нас, лепреконсько-зелена трійка, коли хотів викликати дух Оскара Вайлда, або двобортний костюм кольору темного шоколаду в молочно-шоколадну клітинку. Шейкер він тримав у одній руці, фужер для мартіні в іншій, а баночка з оливками стояла, як і раніше, на лавці. Тільки тепер поруч із баночкою лежав айпед, що притягував, наче сонце планети, дітлахів, яким Петя показував бетаверсії своїх останніх ігор і заохочував їх випробувати. Тепер ці ігри були його історіями, і діти охоче в них пірнали, мандруючи до світів, розташованих у його голові. На кілька прекрасних днів думки про смерть відійшли вбік, а яскрава книжка життя розгорнулася на новій сторінці.