Такому безвірнику, як я, важко збагнути мить, коли в людському серці помирає віра. Укляклий вірянин зненацька усвідомлює, що нема сенсу молитися, бо його ніхто не слухає. Або просто впевненість повільно розмивається, поки сумнів не пересилить віру: ідеш собі понад річкою, яку зневоднює посуха, аж доки одного дня від неї не залишиться саме висохле річище без жодної краплини води, щоб угамувати твою спрагу. Я можу це уявити, але не можу цього відчути — хіба що, можливо, як кінець кохання. Одного ранку ти прокидаєшся, дивишся на людину, яка спить у ліжку біля тебе, чуєш тихеньке, таке знайоме й до цієї миті любе тобі хропіння, і думаєш: я вже не люблю ні тебе, ні твого хропіння. Луска, що відпала з очей Савла в Діях Апостолів — або щось, схоже на луску, «відпала з очей йому ніби луска», як стверджує Біблія Короля Якова, — була лускою невіри, після якої він виразно прозрів і був негайно охрещений. Але з таким самим успіхом цей образ можна вивернути. Щось-ніби-луска відпало з очей Рії, і вона виразно побачила, що її дійсність раніше була ілюзією, була облудою. Краще я цього не сформулюю.
Вона непорушно лежала поруч із порожнім місцем, що залишилося після її коханого. Вона терпіти не могла біркенштоків, які Д, попри її протести, вперто взува[в], коли вони були вдома; та тепер вона не могла зрушити з місця капців, що стояли по той бік ліжка. Рія з Д були досить старомодними, щоб тримати стаціонарний телефон — телефон, який ніколи не дзвонив. На голосовій пошті був записаний голос Д — «Це квартира Рії й Д, передзвоним, як прийдем», — і вона ніяк не могла змусити себе видалити цей запис. Якби вона завмерла й не думала, то могла б майже повірити, що зараз він вийде з ванної кімнати й залізе назад у ліжко. Та вона не могла припинити думати й знала, що цього не трапиться. Що натомість точно трапилося, так це те, що вона вже не думала так, як думала, що думає. Тож тепер вона не мала уявлення, що думати.
У поважності своєї жалоби похмура Рія дещо нагадувала мені Вайнону Райдер — тільки не ту чокнуту готку-підлітка в «Бітлджусі», що танцює в повітрі під чудесне белафонтівське каліпсо, гойдаючи лінії тіла, а Вайнону з «Епохи невинності», цілком самоопановану й менш невинну, ніж видавалося. У фільмі Скорсезе — зізнаюся, що роману Едіт Вортон я не читав, — це Мішель Пфайффер є тією жінкою, яка виламується з шаблону, яка обирає новий, сучасний спосіб життя, жахливо через це страждає й урешті зазнає поразки внаслідок незворушних консервативних інтриг Вайнони Райдер. Але уявімо, що героїня Вайнони була раніше в полоні новизни, а якогось дня втратила своє відчуття стану речей — яким він є і яким має бути. Отака Вайнона пасувала би до цього фільму. Це була Рія; моя переписана Вайнона, більш загублена й спустошена, ніж оригінал, серед моря без рятівного кола.
Новим ідеям важко пробитися в світ. Нові ідеї про чоловіків і жінок та про те, скільки людських істот перебуває десь посередині між цими двома словами й потребує нових словників, щоб їх описати й дати їм відчуття, що вони видимі, можливі й допустимі — були ідеями, які багато чудових людей розвинули й поширили з найшляхетніших міркувань. А інші чудові люди, такі виняткові люди, як Рія З, прийняли це нове мислення, перейняли його й доклали зусиль, щоби втілити його в життя й зробити частиною нового способу функціонування світу.
Але однієї ночі Рія розплющила очі й усвідомила, що вона передумала.
Шановний вставити прізвище працедавця. Цією заявою прагну повідомити вас, що з огляду на, і у зв’язку з тим, і оскільки, і згідно з умовами мого контракту, і в рамках виконання моїх обов’язків, і що стосується кінцевої дати, і після відрахування невикористаних днів встановленої відпустки. І усунення недоробок, і передача справ, і з вдячністю за, і на знак подяки за, і в сподіванні що, й так далі. З огляду на радикальну переоцінку й еволюцію поглядів, що призвела до несумісності мого теперішнього становища із цими цінностями. Тому моє звільнення краще послужить інтересам Музею. З повагою, кінець.
Або:
Коли я була ще дівчинкою в Міннесоті й починала задумуватися над тим, як жити моральним життям, то подумала про Індію, що займає важливе місце в моєму походженні, і запитала себе, хто в Індії найбільше страждає від несправедливості, а відповідь, до якої я прийшла, маючи вісім років, була: кози. Корови священні, а кіз убивають на м’ясо й нікому немає до цього діла. Я постановила, що все своє життя піклуватимусь і захищатиму цих нікому не любих розмеканих істот. Пізніше, коли я виросла, то, звичайно ж, передумала, але так само знаходила щось, що потребує мого завзяття, і потім до решти себе цьому присвячувала. Після кіз прийшли інші мої ранні одержимості: контроль над народжуваністю, автоімунні захворювання, розлади харчової поведінки, нестача води. Моє входження в дорослий вік збіглося з початком Епохи ідентичності, і дискусії, проблеми та інновації в цьому питанні й навколо нього переконали мене, що я знайшла своє покликання, і коли мені трапилася нагода працювати в Музеї, це було наче сповнення мрії, і так це виглядало аж до сьогодні. Зізнаюся, однак, в одній слабкості — я маю пристрасно-одержимий склад розуму. Буває так, що прокидаєшся одного ранку й розумієш, що це мені вже нецікаво. Це вже не моє. Обожнювані раніше кози, презервативи, булімія, вода — я вже вами не цікавлюся. Саме так зараз є зі мною й ідентичністю. Було, та минуло. До побачення.