По той бік Атлантики, в іншому театрі ідентичнісних воєнних дій, британська прем’єр-міністерка завужувала визначення британськості, виключаючи з нього багатоманітність, інтернаціоналізм, світ як місцерозташування єства. Лише маленька Англія могла дати визначення англійськості. У тій далекій дискусії про ідентичність нації лунали гучні голоси, що давали відсіч обмеженому рохканню голови уряду. Але тут, в Америці, єдиними словами, яких не існувало в мові статі, подумала Рія, єдиними невимовними словами були: «Я не маю певності, я вагаюся». За такі висловлювання можна було втратити трибуну.
Айві її розуміла, Айві Мануель, яка завжди опиралася навішуванню ярликів.
— Якщо до тих мудаків не доходить, пішли вони… — заявила вона. — Приїжджай до мене, виберемося на якусь пробіжку набережною, курва їхня мама, або вип’ємо й заспіваємо щось, блядь, неполіткоректне — «Мій хлопчик льодяник» або якусь іншу фігню.
Чергова зустріч із бомжем Кінскі перед тією великою сценою, до якої я доберуся в належний час, мала дати мені зрозуміти, що він щось кнує. Але таке вже наше бажання вірити у звичність звичного життя, нормальність нашої щоденності, що я цього не скумекав. Він шастав десь під «Ред фіш», музичним клубом на Блікер-стріт, де був запланований виступ одного фарерського співака, який мав виконати сюїту сповідальницьких пісень, натхненних ютубівськими відеокліпами — на щастя для публіки, англійською, а не фарерською мовою. Але яке було Кінскі діло до цього всього: Ютуб, Фарерські острови, музика? Але він тут шастав. Гей, чи хтось має зайвий квиточок, непотрібний квиточок, щоб пожертвувати на добре діло? Під добрим ділом він мав на увазі себе. Я прийшов туди, бо американський співпрацівник фарерського співака був моїм знайомим, а Кінскі, уздрівши знайоме обличчя, оживився й аж засяяв.
— Ти можеш це для мене зробити, — сказав він. — Забудь усе, що було. Це дуже важливо. Цей хлопець. «Поезія й літаки», ти це слухав? Прекрасна річ. Ти знаєш, що він записав альбом у будинку, де помер Інґмар Берґман? Ти чув його ТЕД-лекцію? Сила.
Це було найбільш членороздільне (за винятком хіба що шекспірівської цитати в домі Ґолденів) і єдине неапокаліптичне висловлювання, яке я коли-небудь чув із його уст.
— А ви це все звідки знаєте? — запитав я.
Його обличчя спохмурніло, а за компанію й лексика погрубішала.
— Від’їбися, — сказав він. — Яка тобі різниця.
Мені стало цікаво і, як виявилося, я таки мав у кишені зайвий квиток, оскільки Сучітра, звісно ж, працювала допізна.
— Якщо хочете зайти, — сказав я, — то поясніть мені.
Він опустив погляд на хідник і почав переминатися з ноги на ногу.
— Друзяка мене на нього присадив, — пробурмотів він. — На Баґрамській авіабазі. Було колись діло.
— Ви ветеран, — відказав я, щиро здивований.
— Треба докази? — гаркнув він. — Дай мені розібрану AR—15 і зав’яжи очі — будуть тобі, блядь, докази.
Саме тоді, якби моя система попередження була ввімкнена, я мав би зрозуміти, що не так усе добре, що цей чоловік перебуває на межі.
Але я почувався винним через те, що не зорієнтувався про його військову службу, а потім поглибив свою помилку, запитавши його про «друзяку», на що прозвучала відповідь, якої можна було сподіватися: