І так далі. Уявні сицилійські аристократи в будинку прямо через Сади від Ґолденів — попередньо названі Віто і Бланкою Тальябуе, бароном і баронесою Селінунте — залишалися для мене загадкою, але я обожнював їхнє походження. Коли я уявляв, як вони ввечері виходять із дому, вбрані, як завжди, за останнім писком моди, прямуючи на бал у Метрополітен-музеї, або на кінопрем’єру в «Зіґфелді», або оглянути свіжу експозицію нового молодого художника в найновішій вестсайдській галереї, то думав про Вітового батька Б’яджо, котрий
одного спекотного дня біля південного узбережжя Сицилії, злегка засмаглий і в розквіті сил, широким кроком перетинає широку територію фамільної резиденції, званої Кастельб’яджо, тримаючи рукою свою найкращу рушницю, обіперту об праве плече. На ньому літній капелюх із широкими крисами, стара сорочка кольору бургунді, поношені бриджі кольору хакі й туристичні черевики, начищені до блиску полуденного сонця. Він має прекрасний привід тішитися життям. Війна у Європі скінчилася, Муссоліні теліпається на гаку разом зі своєю коханкою Кларою Петаччі, і життя повертається до звичного порядку. Барон оглядає рівні ряди кущів винограду з налитими гронами, немов командир, що приймає парад свого війська, а тоді швидко йде лісом, переходить струмок, угору і в долину, а тоді знову вгору, прямуючи до свого улюбленого місця, невеликого пагорба над його володіннями, де може сісти, схрестивши ноги, немов тибетський лама, й зануритися в медитацію про благодать життя, споглядаючи водночас далекий небокрай за іскристим морем. Це останній день його вільного життя, оскільки наступної миті він помічає, що його володіння перетинає браконьєр із повним мішком на спині і, не вагаючись, зводить рушницю й убиває чолов’ягу.
А після цього виявиться, що вбитий молодик є родичем дона місцевої мафії, і той мафіозо заявить, що Б’яджо також мусить померти, аби заплатити за свій злочин, після чого почнуться заворушення, протести й висилання делегацій від місцевої влади та від Церкви, які переконуватимуть, що коли мафіозо уб’є місцевого аристократа, це буде занадто помітно, занадто складно приховати, цим мафіозо тільки стягнув би на себе зайві клопоти, тож для власного блага краще йому було б утриматись від убивства. І нарешті мафіозо зжалюється:
Я все знаю про цього барона Б’яджо, гмм, про його апартамент у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо — який це номер? 202 чи 204, а може, обидва? — він ходить туди погуляти й на блядки, гмм? от і добре, це наше місце, ми з тим самим туди ходимо. То, значить, так: якщо той курвій піде туди сьогодні й залишиться там сидіти до кінця свого сраного життя, ми його не зачепимо, але як тільки він захоче хоч носа висунути з готелю, хай не забуває, що в коридорах кишить нашими хлопцями, а курви так само працюють на нас, і він не встигне поставити ногу на площі, як буде вже мертвий, і його довбешка в крові і з кулею посеред лоба опиниться на землі швидше, ніж його засраний черевик. Гмм? Гмм? Так йому й передайте.
У кіносценаріях і синопсисах сценаріїв, які я тримав у голові так, як Петер Кін із «Засліплення» Канетті тримав цілі бібліотеки, «барон в апартаменті» залишався ув’язненим у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо на Сицилії сорок чотири роки, аж до своєї смерті; там він продовжував гуляти й забавлятися з повіями, їжу й питво йому щодня доставляли з сімейної кухні й винного підвалу; там, під час одного з нечисленних візитів його багатостраждальної дружини, був зачатий його син Віто (але народився вже там, де воліла багатостраждальна дружина — у її спальні в Кастельб’яджо); і коли він помер, його винесли в труні через головний вхід, ногами вперед, у супроводі почесної варти, що складалася головно з готельного персоналу й кількох повій. — А Віто, розчарований Палермо, мафією, а також своїм батьком, виріс, подався до Нью-Йорка і твердо постановив жити життям, цілком протилежним до батькового, зберігаючи цілковиту вірність своїй дружині Бланці, але відмовляючись провести бодай один вечір удома в товаристві жінки та дітей.
Боюся, що в читачів могло скластися невиправдано погане враження про мій характер. Я не хотів би, щоб ви думали про мене як про невдаху, неробу й тягар на шиї в батьків, що за три десятки років життя на землі не спромігся знайти нормальної роботи. Правда така, що я тепер, як і колись, рідко виходжу ввечері в місто, а вставав і встаю рано, попри безсоння, на яке страждаю все життя. Я також був (і досі залишаюся) активним членом групи молодих кінематографістів — ми всі разом навчалися в коледжі, — яка під керівництвом молодої енергійної індо-американської продюсерки-сценаристки-режисерки Сучітри Рой випустила цілу масу відеокліпів, готувала наповнення для сайтів часописів «Condé Nast» і «Wired», зняла документальні фільми, показані на каналах PBS та HBO, та три художні фільми з незалежним фінансуванням, що були схвально сприйняті критикою й узяті в прокат (усі три пройшли офіційний відбір фестивалів «Санденс» і SXSW, а два з них здобули Приз глядацьких симпатій), до яких нам вдалося залучити, за мінімальний гонорар, акторів найвищого класу: Джессіку Честейн, Кіану Рівза, Джеймса Франко, Олівію Вайлд. Я навів це стисле резюме для того, аби читач відчув, що опинився в добрих руках — у руках досвідченого й гідного довіри оповідача, оскільки моя оповідь набуває дедалі більш моторошних рис. А своїх колег по роботі я представляю через те, що їхня поточна критика цього проєкту, мого особистого, була й залишається для мене надзвичайно важливою.