— Якого біса, Замзамо, — звернувся до нього Нерон, коли вони зустрілися на борту «Кіплінга» — яхти в гавані, де Гармата волів проводити конфіденційні зустрічі. — Що на тебе найшло? Ти завжди справляв враження гуляки, а не богомола.
— Часи пустопорожніх балачок минули, — відповів дон із новою ноткою в голосі, яка видалася Неронові зловісною. — Теперішній час вимагає рішучого чину. І ще таке, дгобі: ніколи більше не блюзнірствуй у моїй присутності.
Це був перший випадок пониження Нерона зі статусу сагіба до дгобі. Йому це зовсім не сподобалося.
Вечірки в Дубаї вже не відбувалися. Тепер у будинку за сталевими дверима лунало багато молитов. Для чоловіка Неронового темпераменту це видавалося дивацтвом. Певно, настав час, подумав він, трохи відсторонитися від «З-Компанії». Повністю відділитися буде неможливо з огляду на контроль мафії над будівельними профспілками, а ще більше над позапрофспілковою «іммігрантською» робочою силою, що стікалася до міста з усієї країни без документів і врегульованого правового статусу. Але він, мабуть, достатньо довго працював із грошима. Достатньо довго мав справу з розпилюванням, перекиданням і хавалою. Тепер він був повноправним магнатом і мав позбутися цих сумнівних інвестицій.
Замзамі він сказав:
— Думаю, я вже старію й не потягну роботи з грошима. Може, я міг би підучити когось, хто б мене замінив.
Замзама цілу хвилину мовчав. «Кіплінг» на якорі зі спущеним повислим гротом м’яко гойдався на воді. Сонце вже зайшло, і навколо них сяяли вогні затоки Бек-Бей — прекрасна дуга, на яку Нерон ніколи не міг надивитися. Тоді бос мафії перервав мовчання.
— Тобі подобається класичний американський рок-гурт «Іґлз»? — запитав він. — Ґленн Фрай, Дон Генлі, й так далі, й так далі, й так далі? — і, не чекаючи на відповідь, продовжив: — Прошу до готелю «Каліфорнія»…
Після чого, на превелике збентеження Нерона, дон затягнув — голосно, фальшиво, наповнюючи Неронове серце жахом:
— Виселитись можеш будь-коли, та виїхати — ні.
Це був початок великої темряви, промовив Нерон у темряві свого кабінету в домі Ґолденів. Після тієї розмови я опинився в пеклі. Точніше, в пеклі я був і раніше, але тоді відчув, як вогонь обпікає мені підошви.
Але знаєш, що в тій пісні, про готель, найсмішніше? Це геть неправда.
Бо питання, коли, куди і як виїхати, постало не тільки переді мною, а й перед ним.
Я тебе шокував, промовив він. Я тебе геть наполохав, а ти ще ж не чула найгіршого. Тебе налякало те, що я розповів, і в голові в тебе одне тільки питання. Ти кохала мою дитину. Мою бідолашну заплутану дитину. Ти кохала мою дитину і питаєш мене, питаєш мене без слів, я бачу в темряві по твоїх очах, що ти питаєш. Що було відомо моїм дітям.
Якщо йдеться про твого коханого, він ні в чому, що я досі розповів, не був замішаний. Він або ще не народився, або був малою дитиною. Що стосується інших, вони виростали у певному соціальному прошарку, в середовищі великого бізнесу у великому місті, і знали, чого це коштує. Не підмажеш — не поїдеш. Вони знали про мого Дона Корлеоне, знали. Але він був загальним улюбленцем. Для них усе це було нормально, як і для всіх. Їм також подобався світ кіно. Кінозірки в нас удома. Доступність товариства знаменитих акторок. Так, ніби вони самі вскочили на кіноекран. Це було приємно, а якщо там були також мафіозі, що з того — це ж і так усім відомо. Кого це обходило. У часи Султана Аміра ніхто нікого не засуджував. Та коли владу перейняв Аланкар, я намагався приховувати від них свою причетність. Чим менше вони знали, тим краще для всіх нас. Він був людиною іншого складу, і свою сім’ю я тримав осторонь від нього. Мій бізнес був моєю справою, я свідомий того, що з цим можна не погоджуватися, я ніколи не виправдовував і не захищав своїх рішень і вчинків, я лише стверджую. Твоєму хлопчику було сім років 1993-го і двадцять два 2008-го, коли ми переїхали до Нью-Йорка. Мушу визнати, що з усіх трьох він завжди був найбільш занурений у себе. Його війна точилася всередині, тепер я виразно це бачу. Його гармати були націлені на нього самого відтоді й аж до… Аж до. Тож від нього неважко було щось приховати. Те, від чого я його відгороджував, — не думаю, що він що-небудь знав. А ще найстарший хлопчик, мій надламаний хлопчик, його прозивали Гарпо — так, це місто бувало жорстоке; у нього теж велике питання його життя крилося в голові, питання без відповіді. З нього я теж знімаю відповідальність. Залишається Апу. Апу тоді називали Ґраучо. Апу, якщо чесно, думаю, все знав. Знав, але знати не хотів, і через те, думаю, з’явилися випивка, наркотики — щоб осліпити себе, оглушити, одурити. Я ніколи не говорив із ним про темні справи. Він сам мене не питав. «Якби мій батько був стоматологом, — сказав він мені якось, — то чи мене обходило б, скільки й кому він поставив сьогодні пломб і полікував каналів? От я й про тебе так думаю. Ти стоматолог, коли йдеш на роботу, а вдома ти батько. Ось що сім’ї потрібно від тебе. Не пломби, а батьківська любов».