З думкою про Апу я повернувся до «Золотого осла», але в моїй історії метаморфоза судилася іншому брату. (Знову персонажі взаємонакладаються.) Однак я зробив таку цінну нотатку: «У часи Луція Апулея «золота історія» була риторичною фігурою на позначення вигадки, буйної уяви, чогось у зав’язку неправдивого. Казки. Брехні».
Що ж стосується чудодійного маляти: замість попереднього «??? або — НІ» мушу ствердити, що без допомоги Есхіла й Софокла відповідь змінилася на «ТАК». У цій історії буде маля. Чарівне чи прокляте. Читачу: вирішувати тобі.
Печальна геніальна химерність чоловіка, якого ми називали Петею Ґолденом, була помітна для всіх із першого дня, коли в зимове надвечір’я він самотньо всівся на лавці в Садах — великий чоловік, ніби збільшена копія власного батька, замашний і масивний, із по-батьківськи гострим поглядом темних очей, які, здавалося, ретельно обстежують краєвид. Одягнений у кремовий костюм під важким твідовим пальтом у ялинку, рукавички й помаранчеве кашне, він тримав у правій руці фужер для мартіні, а біля нього на лавці стояв нестандартно великий шейкер і баночка з оливками, і поки Петя сидів у монологічній самотності і його подих привидом висів у січневому повітрі, він узяв і заговорив уголос, не до когось конкретного, пояснюючи теорію, яку він приписав режисерові сюрреалістичного кіно, Луїсу Бунюелю: чому ідеально сухе мартіні нагадує Непорочне зачаття Христа. Тоді йому було, здається, сорок два роки, і я, молодший на сімнадцять років, сторожко наблизився до нього по траві, готовий слухати, закоханий з першого погляду, як ті металеві стружки, що тягнуться до магніту, як міль, закохана у згубне полум’я. Наближаючись, я помітив у сутінках, що троє дітлахів, що бавилися в Садах, припинили свою гру, покинули гойдалки з драбинками й витріщили очі на цього дивного великого дядька, що говорив сам до себе. Вони не могли втямити, про що говорить цей ненормальний прибулець, але сама вистава їх тішила.
— Щоб приготувати ідеально сухе мартіні, — оповідав він, — треба взяти фужер для мартіні, покласти в нього оливку, а потім налити по вінця джину або, за останньою модою, горілки.
На таке непристойно-алкогольне патякання діти загиготіли.
— Тоді, — продовжив він, тицяючи лівим вказівним пальцем у повітря, — треба так прикласти пляшку вермуту до фужера, щоб один сніп світла пронизав пляшку і впав на фужер. І тоді треба випити, — він театрально відсьорбнув із фужера. — Цей я приготував раніше, — пояснив він дітям, що кинулися втікати, зі сміхом упиваючись почуттям переступу.
Сади були безпечним простором для всіх дітей, що мешкали в сусідніх будинках, тож ніхто їх там не глядів. Лише раз, після тієї лекції про мартіні, деякі матері в околиці занепокоїлися з приводу Петі, але насправді не було причини хвилюватися; діти не були його улюбленим гріхом. Це почесне місце було зайняте пиятикою. А його психічний стан не загрожував нікому, крім нього самого, хоч міг дезорієнтувати занадто вразливих. Уперше зустрівши мою матір, він заявив:
— Напевне, у молодості ви були дуже вродливою, але зараз ви стара й поморщена.
Ми прогулювалися в Садах усією сім’єю, коли Петя у своєму пальті, кашне й рукавичках підійшов, щоб познайомитися з моїми батьками, — і оце таке він сказав? Відразу після того, як привітався? Я обурився й уже відкрив рота, щоб його зганити, але мати взяла мене за руку й лагідно кивнула головою: