Америка змінила їх обох, Петю й Апу, — Америка, це розділене єство, поляризувала їх так, як сама була поляризованою, війни Америки, зовнішні й внутрішні, стали також їхніми війнами; але якщо на початку Петя прибув до Нью-Йорка енциклопедистом-випивакою, що боявся світу й сприймав життя в ньому як безкінечне випробування, Апу приїхав як тверезий романтичний митець і розпусний мешканець метрополії, що фліртує з усім візуальним, а водночас відзначається ясністю бачення, яка дозволяла йому прозирати людей наскрізь, що доводили його портрети: паніка в очах підстаркуватої вдови, вразливе невігластво в позі чемпіона з боксу без рукавичок, відвага балерини з закривавленими балетками, що нагадує бридку Попелюшчину сестру, котра відрізала собі пальці, щоби втиснути ногу в кришталевий черевичок. У його портретах було все, крім підлабузництва; вони могли бути дуже жорсткими. А попри це, люди ломилися в його двері з серйозними чеками в руках. Бути спортретованим Апу Ґолденом, пришпиленим до його полотна, — стало чимось жаданим, цінованим. Тим, що треба. Тим часом, поза своєю майстернею, він жадібно носився містом, обіймаючи його повністю, наче юний Вітмен: лінії метро, клуби, електростанції, в’язниці, субкультури, катастрофи, палахкі комети, гравці, приречені фабрики, розтанцьовані королеви. Він був протилежністю свого брата, ненаситним агорафілом, і про нього почали думати як про магічну істоту, втікача з казки, хоч ніхто не міг напевно ствердити, чи був він зачаклований, чи приречений.
Одягався він набагато крикливіше, ніж старший брат, і часто змінював вигляд. Він носив контактні лінзи багатьох кольорів, інколи двох кольорів водночас, і я до самого кінця не мав уявлення, який у нього справжній колір очей. Його вбрання охоплювало всі модні тенденції планети. З доброго дива він міг відмовитися від пашмінової шалі й замість неї зодягнутися в арабську дишдашу, африканську дашікі, південноіндійську вешті, одну з яскравих латиноамериканських сорочок або ж, коли впадав у стриманий петеподібний настрій, — застебнуту на всі ґудзики суворість пошитої на замовлення англійської твідової трійки. Його можна було побачити на Шостій у максіспідниці або ж у кілті. Ця мінливість багатьох із нас змушувала ламати голову над його орієнтацією, але, наскільки мені відомо, він був традиційним гетеросексуалом; хоч також справедливо назвати його своєрідним генієм сегментування: різні групи друзів він тримав у герметичних коробках, і жодна людина з однієї коробки навіть не була свідома існування інших, відмінних сховків. Тож, можливо, що він жив якимось потаємним життям поза межами гетеросексуальності, можливо, навіть життям розгнузданим. Але, як на мене, це малоймовірно. Ми ще переконаємося, що він не був тим із братів Ґолденів, хто мав клопоти зі статевою ідентичністю. Однак у своїх містичних шуканнях він дійсно розвинув цілу мережу специфічних окультних прив’язаностей, яких не мав наміру обговорювати. Але тепер, коли все з’ясувалося, я можу почати реконструювати те життя, яке він тримав у таємниці.
Нас об’єднувало кіно, і ми любили проводити вихідні вечори в «IFC-Центрі» або «Фільм-Форумі» за переглядом «Токійської повісті», «Чорного Орфея» або «Скромної чарівності буржуазії». Саме кіно було причиною того, що він скоротив своє ім’я, яке стало відлунням безсмертного Апу з фільмів Рая. Як він мені зізнався, його батько був проти.