— Не говори моєму батькові, що ти знаєш, — попередив він, — інакше тобі, мабуть, не доведеться приймати цього рішення.
Я заплющую очі й прокручую в уяві фільм. Відкриваю очі й записую його. Тоді знову заплющую очі.
А ось перед нами Василіса, молода росіянка. Вона приголомшлива. Можна навіть сказати, що вона незрівнянна. У неї довге темне волосся. Тіло в неї також довге й виняткове: вона бігає марафони, а ще вона чудова гімнастка, що спеціалізується на вправах зі стрічкою. Вона каже, що в юності ледве не потрапила до російської олімпійської збірної. Зараз їй двадцять вісім. Юною вона була у п’ятнадцять. Її повне ім’я Василіса Арсеньєва. Вона походить із Сибіру і стверджує, що її предком був не хто інший, як великий дослідник Володимир Арсеньєв, який написав чимало книжок про цей регіон, у тому числі екранізовану Куросавою «Дерсу Узала», але ця генеалогічна лінія не підтверджена, оскільки Василіса, як ми переконаємося, геніальна брехунка, що досконало освоїла мистецтво обману. Вона каже, що виросла в лісовій пущі, в безмежній тайзі, що вкриває більшу частину Сибіру, і що її родина належить до племені нанайців, чоловіки якого промишляють полюванням і ловами звірів або як проводирі. Вона народилася в рік московської літньої Олімпіади, а коли виростала, її кумиркою була славетна гімнастка Неллі Кім, напівкореянка й напівтатарка. Шістдесят п’ять країн, включаючи Сполучені Штати, збойкотували ту московську олімпіаду, але вона в лісовій глушині була далеко від політики, хоча у віці дев’яти років таки довідалася про падіння Берлінської стіни. Вона зраділа, бо почала вже дивитися деякі часописи й хотіла виїхати до Америки, де б її обожнювали, і слати родині додому американські долари.
Саме так вона й зробила. Дала драла. Тепер вона в Америці, у місті Нью-Йорку, а також, час від часу, у Флориді; нею страшенно захоплюються, і вона заробляє гроші, виконуючи роботу красуні. Багато чоловіків жадає її, але вона не шукає собі просто чоловіка. Вона бажає собі покровителя. Царя.
Перед нами Василіса. Вона володіє чарівною лялькою. Коли в дитинстві лиха мачуха послала тодішню Василісу до дому Баби Яги, що їла дітей і мешкала в дрімучому-предрімучому лісі, саме чарівна лялька допомогла їй порятуватися, щоб вона могла розпочати пошуки свого царя. Так у казці говориться. Але дехто розповідає її інакше, стверджуючи, що Баба Яга таки з’їла Василісу, зжерла її, як і всіх інших, і після того до бридкої старої відьми перейшла вся краса молодої дівчини — так, що ззовні вона зробилася вилитою Василісою Прекрасною, хоч усередині залишилася зубатою Бабою Ягою.
Перед нами Василіса в Маямі. Тепер вона блондинка. Ось-ось вона зустріне свого царя.
Узимку 2010 року, за кілька днів до Різдва, наполохані загрозливими прогнозами погоди четверо Ґолденів у супроводі пані Метуші й пані Патяк, двох довірених асистенток Нерона, а також мене вилетіли на південь на борту чогось, чого я не вмів назвати, поки Апу не сказав, що серед постійних користувачів воно називається ПРЛ, і таким чином ми врятувалися від величезної снігової бурі. Згодом у місті, яке ми залишили позаду, всі нарікатимуть на повільну роботу снігоочисних машин і з’являться підозри, що це сповільнення умисне і є виявом протесту проти урізання бюджету мером Блумберґом. У Центральному парку випало пів метра снігу, в деяких районах Нью-Джерсі майже метр, і навіть у Маямі то був найхолодніший грудень в історії, хоч це лише означало шістнадцять градусів тепла, середня температура, що не так уже й холодно. Старий винайняв кілька апартаментів у великій резиденції на приватному острові недалеко від Маямі-Біч, і більшість часу ми не страждали від холоду. Петі острів сподобався: єдиним місцем, яке поєднувало його з материком, був поромний причал, і на цю зачаровану землю зась було ступити комусь сторонньому, хіба що за нього замовив слівце хтось із мешканців. Павичі, як із пташиного, так і з людського роду, гордовито проходжалися, не боячись, що за ними спостерігає якесь свавільне око. Багатії відкривали свої коліна й свої таємниці, і ніхто ніколи не пробовкався. Тож Петя зумів переконати себе, що острів — це замкнений простір, і його страх перед перебуванням надворі з гарчанням відступив у тінь.
— О, так ти теж не знаєш, що таке ПРЛ? Приватний реактивний літак, мій дорогенький. Нема за що.
Саме Апу — товариський Апу, а не мій насуплений ровесник Д — запросив мене полетіти разом із ними, а мати сказала мені «Лети», хоч це й означало, що я проведу свята поза домом, «розважся трохи, чом би й ні?». Тоді я не знав, що більше ніколи не зможу привітати вигадане малятко Ісуса чи зустріти справжній Новий рік разом із батьками. Я не міг здогадатися, що трапиться, але все одно відчуваю гірку скруху.