Вона сиділа на підлозі з книжкою в руках. На маленькій книжковій полиці в Чайна-тауні в неї стояло сім книжок, кілька з них славетних: Хуана Рульфо, Ельзи Моранте й Анни Ахматової — і ще кілька не такого високого польоту: «Зелена яєчня з шинкою», «Сутінки», «Мовчання ягнят» і «Полювання за „Червоним жовтнем“». Її вибір спинився на Ахматовій.
— Коли я дочитую книжку, мені вона стає вже не потрібна, — промовила вона, — я їй теж стаю непотрібна, й вона рухається далі. Я залишаю її на лавці в парку Колумба. Моя книжка, мабуть, не зацікавить китайців, що грають у карти чи ґо, сумовитих китайців, що скорботно кланяються пам’ятнику Сунь Ятсена, але з мерії неподалік виходять пари зі свідоцтвами про шлюб і зорями в очах, якусь хвилину кружляють серед велосипедистів і дітлашні, посміхаючись від усвідомлення свого насвіжо санкціонованого кохання, і мені здається, що вони могли б утішитися, знайшовши книжку — наче подарунок від міста в цей особливий для них день, або книжка могла б утішитися, знайшовши їх. Спочатку я просто залишала книжки. Купувала собі нову, а стару залишила. Я завжди тримаю тільки сім книжок. Але потім виявила, що хтось залишає книжки там, де я раніше клала свої, і подумала: це для мене. Тож тепер я поповнюю свою бібліотеку випадковими подарунками від незнайомців і ніколи не знаю, яку книжку читатиму наступною, я чекаю, коли бездомні книжки покличуть мене: гей, читачко, ти моя. Я більше не обираю, що мені читати. Я просто блукаю відкинутими історіями цього міста.
Він стояв у проймі дверей — несмілий, з винуватим виглядом. Вона говорила, не відриваючи очей від сторінки. Він сів поруч, притулившись спиною до стіни. Вона похилилася до нього, зовсім трішки, так, що їхні плечі доторкнулися. Перехрещеними руками вона трималася за плечі. Випрямивши один палець, торкнулася його руки.
— Якби ти курив, — сказала вона, — ми мали б хоч щось спільне.
Перехід.
— Наступний день, — каже він. Нині наступний день, день у теперішньому часі. — Ось і ми наступного дня, — додає. — Завтра, один із двох неможливих днів. Оце ми і тепер є завтра.
— Я вільний дух, — озивається вона, зневажливо вигинаючи губи, що ніби говорять: подумаєш. — Зате ти весь скутий ланцюгами. У тобі промовляють внутрішні голоси, але ти їх не слухаєш, киплять емоції, але ти їх тамуєш, тобі сняться бентежні сни, а ти ними легковажиш.
— Мені ніколи не сняться сни, — заперечує він, — тільки іноді, іншою мовою, у техніколорі, але вони завжди спокійні. Хвилясте море, величні Гімалаї, мати, що до мене всміхається, і зеленоокі тигри.
— Я чую тебе, — мовила вона. — Коли ти не хропиш, то часто підвиваєш, але це більше нагадує сову, ніж вовка. І постогнуєш: А-я… а-я… а-я… Це звучить, наче питання. Саме те питання, на яке ти не можеш відповісти.
Вони прогулюються по Бовері-стріт, а тротуар і проїзна частина навколо вщент розкопані через дорожні роботи. Починає стугоніти відбійний молоток, який заглушує всі слова. Він повертається до неї й мовчки рухає губами — насправді нічого не говорить, лише відкриває й закриває рота. На хвилину молоток замовкає.
— Така моя відповідь, — закінчує він.
Перехід.
Вони кохаються. Усе ще триває завтра, день ще не закінчився, але обоє набралися охоти й не бачать причин чекати, доки стемніє. Обоє, однак, заплющують очі. Секс має в собі багато самотніх вимірів, навіть коли поруч присутня інша людина, яку ти кохаєш і хочеш удоволити. А бачити іншого вже не потрібно, коли коханці досконало пізнали свої улюблені прийоми. Їхні тіла вже опанували науку одне про одного, й кожне навчається рухатися, пристосовуючись до природних рухів іншого. Їхні уста знають, як взаємно віднайтися. Руки знають, що їм чинити. Не існує гострих країв: їхнє любовне злиття вже вигладилося.
Найчастіше все відбувається так само — зазвичай з’являється одна перепона. Йому складно досягати ерекції й утримувати її. Кохана видається йому надзвичайно привабливою, і він так само запевняє її в цьому при кожній невдачі, кожній утраті пружності, а вона приймає це й обіймає його. Іноді на якусь хвильку він досягає успіху й намагається увійти в неї, але в момент проникнення знову м’якне й лише тицяється млявим органом у її сором. У цьому нема нічого страшного, бо вони знайшли вже чимало способів досягти свого. Її тягне до нього так сильно, що вже від першого доторку вона наближається до вершини, і так от, за допомогою доторків і поцілунків, допомагаючи собі вторинними органами (руки, губи, язик) він доводить її до оргазму, поки вона не заходиться сміхом у знесиленому блаженстві. Її насолода стає його власною і часто йому навіть немає потреби досягати сім’явиверження. Він задовольняється тим, що задовольняє її.