Я не казав цього. Нічого такого я не казав.
Перехід.
Рія сидить на підлозі й читає вголос:
— «Згідно зі священними поетами шиваїзму, Шива — це аммаї-аппар, поєднання Матері й Батька. Вважається, що Брагма створив людство, перетворившись на дві людини: першого чоловіка, Ману Сваямбгуву, і першу жінку, Шатарупу. Індія завжди розуміла андрогінію, чоловіче в жіночому тілі, жіноче в чоловічому».
Д у стані сильного збудження, ходить від білої стіни до білої стіни, дійшовши до стіни, плескає в неї, розвертається, доходить до стіни, плескає, розвертається, йде, доходить, плескає.
Я не втямлю, що ти намагаєшся зі мною зробити. Тобі твоя робота в музеї всі мізки виносить. Ось хто я. Я не є якоюсь іншою людиною. Оце я.
Рія не підводить очей, продовжуючи читати вголос.
«Гіджри нечасто оселяються там, звідки походять. Причинами зміни місця проживання є, імовірно, осуд і відторгнення з боку сім’ї. Створивши себе наново як істоти, яких часто відкидають власні сім’ї, гіджри зазвичай забирають свою нову ідентичність до нових місць, де навколо них формуються і їх приймають нові сім’ї».
Годі, кричить він. Я не готовий цього всього чути. Ти хочеш мене з лайном змішати? Я наймолодший син Нерона Ґолдена. Чуєш мене? Наймолодший син. Я не готовий.
— «У дитинстві я поводився по-дівчачому, і через це з мене сміялися й сварили». «Я часто думав, що маю жити як хлопець, і дуже сильно намагався, але мені не вдавалося». «Ми також частина створеного світу».
Вона підводить очі з-над книжки, захлопує її, зводиться на ноги й стає прямо перед ним; їхні обличчя дуже близько: його розлючене, її — нейтральне й без виразу.
Знаєш що? питає вона. Багато з них не проходять Операцію. Ніколи не проходять. Немає такої потреби. Важливо те, що вони знають, хто вони.
Ти знайшла цю книжку в парку на лавці? питає він. Справді?
Вона хитає головою — сумно, поволі. Ні, звісно, що ні.
Я йду, каже він.
Він іде. Назовні вулиця гарячої пообідньої пори: гамірна, сліпуча, велелюдна. Це Чайна-таун.
Велика комаха. Страхітлива комаха. Потворна комаха. Одного ранку Ґреґор Замза прокинувся з тривожного сну і побачив, що у своєму власному ліжку перетворився на ungeheuren Ungeziefer. Немає згоди щодо того, який переклад найкращий. В оповіданні Кафки докладно не окреслена природа цього створіння. Можливо, якийсь велетенський тарган. Служниця називає його «гидким жуком». Сам він не виглядає таким упевненим. Так чи інакше, це щось жахливе, з панциром на спині й маленькими тремтливими ніжками. «На ungeheuren Ungeziefer». Ніхто не хотів би перетворитися на щось таке. На щось таке, від чого врешті всі нажахано відвертаються: його працедавець, його родина, навіть рідна сестра, яку він любив і яка колись любила його. А врешті — на труп, який служниця прибере й винесе разом зі сміттям. Ось на що я перетворююся, говорив собі Д, — на почвару, навіть для самого себе.
Він крокував на північ Мангеттена, поринувши в ці понурі думки, і, попри сліпуче сонце, мав враження, що занурений у морок — чи радше яскраво освітлений точковим прожектором, що виставляє його на загальний огляд і судження, а водночас оточений чорними міазмами, які не дають йому роздивитися облич суддів. Лише перед порогом батьківського будинку він усвідомив, що ноги привели його назад на Макдуґал-стріт. Намацавши в кишені ключа, Д увійшов до будинку, сподіваючись не зустріти нікого з сім’ї. Він не був готовий до цього. Він не був собою. Якби вони побачили його, то, мабуть, помітили б перевтілення, написане на всьому його тілі, й нажахано заволали: Ungeziefer! До цього він не був готовий.
Яким же незвичним здавався йому тепер інтер’єр будинку! Не тільки з тієї очевидної причини, що батькова коханка Василіса Арсеньєва взялася за втілення радикального проекту «модернізації» внутрішнього простору відразу ж після того, як переїхала сюди жити, піднявшись цим самим на драбині близькості одним щаблем вище, до статусу «коханки-співмешканки». Безіменний палець її лівої руки був досі не обкільцьований, але всі молодші Ґолдени погодилися, що не мине багато часу, як на ньому заблискотить діамант, а слідом за діамантом напевно з’явиться й золота обручка. З усього видно, що вона почала поводитися як власниця. Уся резиденція була тепер перефарбована в шикарний устрично-сірий колір, а все старе було змінене або ж саме тепер мінялося на нове й «елітне»: меблі, килими, твори мистецтва, плафони, настільні лампи, попільнички, рами картин. Д встиг раніше попросити, щоб його кімнату не зачіпали, і вона прислухалася до цього, тож принаймні щось було йому знайоме. Та він знав, що джерелом цього почуття незвичності насправді є не зміна інтер’єру, тільки він сам. Якщо його, поки він ішов вестибюлем і піднімався сходами, опанував настрій тривожного передвіщення, відчуття, що все має змінитися і зміна принесе якусь біду, то причину цього передчуття належало шукати не в устричній барві чи оббитих срібним велюром модульних меблях, ці причини не висіли в нових фіранках у вітальні, не сяяли в новій люстрі у їдальні й не блимали в нових газових камінах, що взимку нагріватимуть своїм полум’ям викладені камінчики, а ті світитимуться приємним модним світлом. Правдою було те, що цей оновлений інтер’єр не був уже тим старомодним, обжитим світом, який створив їм Нерон Ґолден для життя, коли вони вперше сюди приїхали. Цей простір був одержимий якоюсь тривожною сурогатною іншістю, якої не було в попередній версії, теж своєрідній імітації життя. Але ні! Справа була не в будинку. Зміна крилася в ньому самому. Він сам був тією темрявою, яку відчував навколо себе, він був тією силою, що стягувала докупи стіни й опускала стелю, наче в будинку з фільму жахів, і витворювала атмосферу пригніченості й клаустрофобії. Будинок, щиро кажучи, був набагато світліший, ніж колись. Це сам Д потемнів.