Він утікав від того, до чого — і він про це знав — одночасно рухався. Знав, що це надходить, та це не означає, що воно йому подобалося. Навпаки — він це ненавидів, а відчуття неуникності якраз і витворило бурю, що його тепер оточувала. Він хотів потрапити в свою кімнату й зачинити двері. Він хотів зникнути.
Коли я думаю про Д в цей критичний момент, мені згадуються слова Теодора В. Адорно: «Найвищою формою моральності є не почуватися як удома у власному домі». Так, почуватися некомфортно через комфорт, непокоїтися через спокій, ставити під сумнів припущення, що зазвичай радісно приймаються як належне, стати викликом перед тим, що більшості людей є простором, де вони почуваються вільними від викликів; так! Оце моральність, піднята на таку висоту, що може бути названа ледь не героїзмом. У цьому випадку «дім» Д Ґолдена був навіть більш інтимним простором, ніж родинний будинок: цим домом було — ні більше ні менше — його власне тіло. Він був не на своєму місці у власній шкірі, переживаючи в яскраво вираженій формі цю віднедавна важливу варіацію на тему дихотомії розуму та тіла. Його нематеріальне Я, розум, починало наполягати на тому, щоб бути тим, що тіло, його матеріальне Я, заперечувало, а результатом цього було фізичне й психічне страждання.
У домі Ґолденів панувала тиша. Він постояв якусь мить на сходовому майданчику другого поверху, біля входу до батькової спальні. Її двері були зачинені, зате в проймі дверей сусіднього приміщення — колись додаткової спальні, а тепер гардеробної Василіси Арсеньєвої — перед ним відкривалися стійки, завішані мерехтливими у промінні надвечірнього сонця сукнями, ряди за рядами полиць із агресивно високими підборами. Із цим буде проблема — ці слова проникли в його свідомість із якогось невідомого корабля-носія, що витав за атмосферою над лінією Кармана, твої нижні кінцівки величезні, ти не годишся, бо в тебе завеликі ноги, я так тебе ненавиджу через твої великі ноги. Еге ж, Фетсе Веллере, так, як ти співав. І тепер ці великі ноги завели його, з власної волі, прямо всередину тієї кімнати, де аромат пачулі сильніший, ніж деінде в цьому домі, цей аромат вона принесла з собою, щоб перебити всі запахи, які були тут раніше, — Василіса Арсеньєва, тиха й по-кошачому зверхня, що залишає свої сліди, де лише не ступить. А руки його витягуються до цих суконь, він занурює своє лице в пахучих блискітках, вдихає, видихає, вдихає. Темрява навколо нього відступила; кімната світилася сяйвом, що могло бути навіть щастям.
Скільки часу він там провів? П’ять хвилин чи п’ять годин? Він не мав уявлення, стільки емоцій скупчилося в ньому, його єство перетворилося на вир сум’яття, але який же приємний дотик, яка ніжна тканина при щоці, яке дивовижне відчуття, відчуття гламуру, як він міг це заперечувати, і те, що з цього виникало, було наступним кроком.
У дверях стояла Василіса й спостерігала за ним.
— Чи я можу чимось допомогти? — запитала вона.
Чи я можу чимось допомогти, справді? — начебто вони були в торговому центрі й вона звинувачувала його в магазинній крадіжці — така пасивно-агресивна, стоячи спокійно в дверях і навіть легко всміхаючись, тільки не треба до мене так зверхньо, моя пані, чи я можу чимось допомогти, ні, певно, не можеш. Гаразд, він у її гардеробі, він обнюхує її сукні, це правда, але все одно це несправедливо. А може, це всього лише питання мови, може, це фраза, яку вона вивчила з розмовника, але сама не розбирається у відтінках інтонації, постав питання ось так — і воно зазвучить вороже, тим часом вона, може ж таке бути, просто мала на увазі дослівне значення, вона дослівно хоче мені допомогти й запитує як, вона не засуджує мене й не сердиться й насправді протягує руку допомоги, я не хочу її в цьому неправильно зрозуміти, ситуація вже доволі ніякова, але так, вона підходить прямо до мене й тепер обіймає мене й ось наступна фраза з розмовника: