Перемотка на кілька годин назад: після того, як Нерон повернувся з тенісу додому, сильно впрівши, як завжди, — пітнів він щедро і сам це відкрито визнавав: «Вистачить мені вибігти вгору сходами, і сорочку можна вже викручувати», — він стягнув із себе футболку, закутався у важкий чорний махровий халат і скликав синів до себе в кабінет.
— У ваших головах рояться питання, на які я хочу відповісти, — оголосив він. — Передовсім: нічого не міняється. Я залишаюся вашим батьком, це по-перше; якщо йдеться про вас двох, то я завжди кохатиму вашу покійну матір, як і раніше, це по-друге; а щодо тебе, моє наймолодше дитя, мені й далі дуже шкода, що склалися такі обставини, але ти це знаєш, і ти так само мій син, як і ці двоє, це по-третє; отож, статус кво, ви це розумієте. Крім того, переходячи до суті справи: ви всі свідомі того, що існує досить жорстка передшлюбна угода, яку Василіса підписала без вагань. Розслабтеся: вашому спадку ніщо не загрожує. Статус кво збережено. Щодо мене, то після стількох десятків років, коли я був вашим батьком, ідея ще однієї дитини в гру не входить. Дитина, сказав я їй, для мене дитина — це слово-табу. Вона проти цього не заперечує. Четвертого брата не буде. Не буде й першої сестри. Статус кво. Це я вам обіцяю сьогодні, в день мого шлюбу. Від вас я хочу тільки одного: щоб ви прийняли мою дружину. Ніхто не закопує тут жодного золота, ніхто не плодить дітей, що заберуть собі спадок. Я не зобов’язаний інформувати вас про такі справи, але я вирішив це зробити. У своєму віці я прошу вас про благословення. Це не обов’язково, але я звертаюся до вас із проханням. Прошу, дозвольте своєму батькові натішитися цим днем.
У саду, коли суддя виконав свої обов’язки й пішов, а Нерон і Василіса стали подружжям, я спостерігав за їхнім танцем, як раніше у Флориді, і в танці старий ніби струшував роки зі своїх плечей: такий випростаний, такий рухливий, із такою легкістю в ногах, такий уважний до своєї партнерки; мова танцю шепотіла свої чарівні закляття, від яких він здавався знову молодим. А вона в його руках вивільняла всю силу своєї краси, притулялася губами до його вуха, а тоді, вигинаючи оголену спину, відхилялася від нього назад, і знову й знову до нього й від нього, у ритмі, що поконував його наймогутнішими чарами — спокусливим «ходи-сюди-вимітайся»; Василіса дозволяла йому тримати себе й крутити собою, говорячи нам, хоч не мусила для цього говорити: я нічого не боюся, він мій, усією відьомською владою свого тіла я звеліла йому тримати мене в обіймах так міцно, що навіть якби він хотів, то не зміг би мене пустити.
Це не танець, подумалось мені, це коронація.
Сини Нерона Ґолдена дивилися й навчались. Петя спостерігав із майже непомітного сховку за дитячою гіркою, тримаючись за прути драбинки, мов за в’язничні ґрати. Якоїсь миті, коли я стояв поруч, він промовив:
— Кількість любові в нашому батьку обмежена. Вона не розширюється, ані не скорочується. Тепер, коли вона буде розмазана тонше, на нас припаде менше.
Та щоразу, коли Василіса повертала погляд у його бік, він широко усміхався.
— Краще не налаштовувати проти себе нову королеву, — промовив він урочисто, ніби довіряючи державну таємницю. — А то вона кожної миті може наказати нас убити.
Його брат Апу стояв під деревом у звичному оточенні групи митцюватих типів із Нижнього Мангеттена — художників, завсідників клубів та італійців, а поруч із ним, у незмінному оксамитовому смокінгу й білій сорочці з комірцем під метелик, смалив цигарку за цигаркою Енді Дрешер, славнозвісний професійний буркотун, до якого Апу мав якусь непоясненну слабкість. Енді був нью-йоркською знаменитістю і хоч після опублікованих ще у вісімдесятих роках двох поетичних збірок не видав жодної книжки, йому якось вдавалося з успіхом обертатися серед міської еліти, не маючи жодних явних джерел прибутку чи якоїсь іншої підтримки. Я уявляв його в маленькій квартирці в будинку без ліфту й гарячої води, як він обідає кормом для котів із бляшанки, після чого стріпує пилюку зі своїх оксамитових шат і вирушає на найшикарніші вечірки, аби там посміхатися зі сповненою жадання резигнацією привабливим молодикам і кисло віщати свої славетні нарікання. Перелік речей і людей, що були об’єктами його нарікань, постійно розширювався і на цю пору включав: відвідини кінотеатру, мера Блумберґа, ідею одруження, як одно-, так і двостатевого, ідею сидіння перед телевізором тоді, коли можна цей час присвятити на секс, технічні пристрої (всі поспіль, але особливо смартфони), Іст-Вілидж, дошки-настроївки у студіях дизайнерів одягу (які він називав організованими крадіжками), туристів, а також письменників, які видають свої книжки друком. Того дня він образив бідолашну Рію (хоча, з іншого боку, ображав він геть усіх) своїм глузуванням із Музею ідентичності, де вона працювала, та з ідеї, що людина може бути будь-якої статі, яку обере, якщо себе з нею ототожнює.