Так, як попереднього разу, безсоння вигнало мене з ліжка. Я натягнув сині джинси й байку і вийшов у туманне повітря, яке відразу ж загусло, і я опинився сам у вирі, немовби цілий Усесвіт зник, а залишився тільки я. І тоді звіддаля почувся якийсь звук, що кілька разів повторився, щоразу дедалі гучніше. Це був нестримний плач чоловіка, охопленого гірким стражданням. Плач, що хапав за душу.
Навшпиньки я рушив у його бік — моя цікавість змагалася з більш цивілізованим інстинктом, який вимагав залишити чоловіка в сльозах на самоті. Не покладаючись цілком на маскувальні можливості туману, я постарався заховатися в кущах, трішки соромлячись (але, мушу сказати, лише трішки) перемоги своїх вуаєристських прагнень. Нарешті я його побачив і, зізнаюся, був ошелешений, коли впізнав зірку минулого вечора, навколо якої все оберталося — нареченого власною особою в дорогій піжамі, що стояв колінами на вологій траві й молотив себе кулаками в груди, заходячись, наче професійний плакальник на похороні. Що змусило його вийти сюди посеред ночі, залишивши шлюбне ложе, і вити на зникомий місяць? Підповзши так близько, наскільки мені вистачило сміливості, я почув — так мені здається — такі слова:
— Простіть мене! Я вбив вас обох!
Тут я маю зазначити, що не вірю в твердження людей із містичними чи надприродними схильностями. Мене не цікавлять небо, пекло, чистилище й усі інші посмертні місця відпочинку. Я не вірю в свою реінкарнацію — ані в тілі жука-гнойовика, ані Джорджа Клуні чи спадкоємця його чарівності. Незважаючи на ентузіазм Джойса, Ніцше й Шопенгавера, я відвертаюся від метемпсихозу, переселення душ. «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» тайського режисера Апічатпона Вірасетакула був тогоріч чи не улюбленим моїм фільмом, але я не вірю, що Дядечко Бунмі, чи й я сам, хоча б раз призивався на службу на цій Землі раніше. Мене не цікавить диявольське сім’я; Демієне, Керрі, Дитино Розмарі, сидіть собі любесенько й далі на полиці з популярним чтивом. Мені до одного місця ангели, демони чи створіння з блакитних лагун. І через це все я не маю жодного уявлення, як пояснити те, що побачив тієї ночі, і чому намагаюся переконати себе, що це була галюцинація, спричинена надмірною дозою золпідему (якому не вдалося мене відключити) й причмелілим валанданням у тумані: щось на зразок кошмару наяву. Але постать Нерона-покутника була цілком реальною, і я побачив — знаю, що побачив, мені здається, я знаю, що побачив, хоча моя раціональна свідомість відкидає думку про це — як туман біля нього скупчується, немов якась ектоплазма, приймаючи обриси двох людських силуетів, двох жіночих фігур, що стали перед укляклим на колінах чоловіком, аби вислухати його гірке каяття. Силуети не говорили й не набули твердої форми, залишившись розмитими й нечіткими, але в моїй голові виникла думка, така чітка, мовби хтось висловив її вголос, що це були дві матері його синів: дружина, яка загинула в «Тадж-Магалі», та бідна покинута жінка, яка відступилася від своєї дитини і яка, за словами пані Ґолден, померла самотньою безіменною смертю в одному з тих місць, куди йдуть помирати знедолені.
Простіть мене. Я вбив вас обох. Як належало розуміти таке благання, висловлене чоловіком у ніч власного шлюбу? Як вираження почуття вини за те, що знайшов нове щастя, тоді як мертві й нещасні лежали біля його ніг? Чи як усвідомлення того, що настирливе минуле набагато міцніше вчепилося за його почуття, ніж неглибоке, нехай навіть молоде й прекрасне, сьогодення? І де ж у цю мить була новоспечена пані Ґолден, і що вона мала думати про свого чоловіка, що хлипав перед примарами в саду? Початок несприятливий, нема чого казати. Я відступив у туман і повернувся до ліжка, де, як не дивно, відразу ж заснув сном праведника.
Наступного ранку Василіса оголосила про наступний етап свого проєкту очищення й оновлення будинку від фундаменту по дах: старе з дому! дорогу новому! Замість старих ламп — нові! А він, старий, піддався. Але зміна, яку вона затіяла, була не просто переобладнанням інтер’єру.
— Ми в Росії, — заявила вона, — не настільки дурні, аби вважати, ніби демонів не існує.
Це прозвучало в моїй присутності (на ту пору я вже був частим і бажаним гостем у домі).
— Вибач мені, Рене, я розумію, що ти скептик, але реальність не можна собі обирати. Вона не переймається тим, що ти думаєш із цього приводу. Світ залишається таким, яким був завжди. Зазирни до православної церкви в Росії, й ти побачиш, як люди приводять туди своїх родичів із дияволом в очах, людей, переповнених ненавистю, а також богохульників, соромітників і людей із крижаним серцем. І тоді починається. Спершу священник проходить зі свяченою водою, кропить нею й читає зі Святого Євангелія, в якому Ісус виганяє демонів, і Господи, вони виходять, жінка кричить чоловічим голосом, тіло трясеться, шипіння й скрики віщують священнику помсту, а свячена вода кропить їх усіх, розумієш, і багато хто кричить звірячими голосами, як корова, ведмідь чи свиня. Люди блюють і непритомніють. Це страшно, але діє. Цей дім — інший випадок. Можливо, тут одержимі не люди, а сам будинок. Ви привезли зло зі собою з попередньої країни, і тепер воно криється в стінах, килимах, темних закутках і навіть по туалетах. Тут поселилися примари — може, ваші, а може, й давніші, і їх треба вигнати. Якщо ти, Рене, хочеш подивитися на це, коли прийде священник, я тебе впущу, я знаю, що ти творча молода людина, що шукає матеріалу, але маєш стати отут біля Богородиці й тільки промовляти, коли все почнеться, слова Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Те, що ти невіруючий, не має значення, ти просто говори отак, і ці слова вбережуть тебе від кривди.