— Пора вже тобі закінчувати сценарій і братися за збирання грошей.
Тим часом велика метрополія пригортала мене до свого лона й намагалася дати життєві уроки. Човен на озері в Центральному парку, де плавав Стюарт Літл, нагадував мені про красу невинності, а приміщення на Клінтон-стріт, де досі ледве жила Джудіт Маліна, а її Живий театр досі з насолодою оголювався, було для мене свідченням браку поштивості старого гарту в дусі «мені насрати». А на Юніон-сквер грали шахісти, і, можливо, Смерть також грала серед них бліцпартії, хапаючи їхні життя, мовби вони нічого не значили, або повільні партії у вільний від роботи час, що дозволяли чорному ангелові вдавати, ніби він шанує життя, водночас набираючи партнерів для свого danse macabre. Незгірш за присутність до мене промовляла відсутність: взуттєві магазини, що зникли з Восьмої вулиці, ексцентричність, яка вивітрилася з Верхнього Вест-Сайду, де колись Мая Шапер тримала крамницю «Сир і антикваріат», а на запитання чому, часто відповідала: «Бо це те, що я обожнюю». Куди б я не спрямовував свої кроки, місто тримало мене в своїх обіймах і заспокійливо шепотіло на вухо.
У вечір другого вернісажу Апу в галереї Соттовоче на Бовері у кварталі від Музею ідентичності (роботи ці були проникливі, стрімкі, технічно майстерні, сповнені енергії, поп-артові, і мене зовсім не зачіпали), в іншому кінці Нижнього Мангеттена було виставлено величезні малюнки Лорі Андерсон, що зображали досвід сорока дев’яти днів, проведених її коханою покійною рет-тер’єркою Лолабель у бардо — перехідною зоною між смертю й переродженням у тибетському буддизмі. Ми стояли з Сучітрою перед одним із найбільших зображень милої собачки, що дивилася на нас широко розкритими очима з засвітів, коли зненацька в мені сформувалися слова: все добре, і я вимовив їх уголос.
— Все добре, — сказав я, розтягнувши рота в усмішці. — Все добре, все добре, все добре.
Від мене відділилася якась тінь, і майбутнє видалося можливим, щастя осягненним, а життя почалося знову. Лише набагато пізніше, коли я повертався думками назад, то усвідомив, що то був сорок дев’ятий день від смерті батьків.
Я не вірю в бардо. Але — самі бачите.
Тієї ночі я перебував у полоні якоїсь ейфорії, під кайфом від того, що пробачив батькам їхню смерть, а собі — те, що залишився живим. Ми повернулися з Сучітрою додому до Садів, і я вже знав, що настав час вчинити заборонене. Одурманені вже самим життям, ми розламали віддавна бережену плитку «Афганського місяця» й затягнулися. Відразу по тому, як і казав мій батько, в наших епіфізах відкрилося третє око і ми осягнули таємниці Всесвіту. Ми побачили, що світ зовсім не беззмістовний і не абсурдний, що насправді він наділений глибоким змістом і формою, але ця форма й зміст до цього часу були від нас приховані, затаєні в ієрогліфах та езотериці влади, адже в інтересі сильних світу цього приховувати значення від усіх, за винятком просвітлених. Також ми зрозуміли, що завданням нас двох було врятувати планету і що тією силою, яка врятує планету, є кохання. Поки наші голови йшли обертом, ми зрозуміли, що Макс фон Сюдов у ролі Мінґа Безжального — тоталітарного, примхливого й вирядженого в яскраво-червоний плащ злого генія з фантастичних коміксів — надходив, щоб підкорити людство, і якщо іноді Мінґове лице розпливалося й ставало схожим на обличчя Нерона Ґолдена, це було несправедливо з огляду на його доброту до мене останнім часом, але чи може людина бути водночас доброю і злою, запитали ми самі себе, а «Афганський місяць» відповів, що непоєднувана суперечність і єдність протилежностей — це таїна над таїнами. Ця ніч, повідав «Афганський місяць», призначена для кохання, ця ніч — для святкування живих тіл і прощання з утраченими тілами почилих близьких, та вранці після сходу сонця не можна буде гаяти ані хвилини.