У випадку пожежі п’ятої категорії диспетчери пожежного департаменту Нью-Йорка висилають 44 автомобілі та 198 пожежників. Імовірність того, що дві такі пожежі спалахнуть у ту саму ніч на відстані трьох кварталів одна від одної, є винятково мізерною. Вірогідність того, що ці пожежі випадкові… наближається до нуля.
У галереях Соттовоче питання безпеки трактувалися серйозно. У робочі години на місці був персонал, працювали камери й система аварійної блокади дверей, яка за двадцять секунд зачиняла всі виходи. Це була «ситуація А». «Ситуація Б» — від часу закриття галерей до їх відкриття наступного ранку — контролювалася лазерними променями, які, коли їх зачепити, запускали сигналізацію, камерами спостереження, що передавали зображення до центру управління охоронної фірми, де екрани були під цілодобовим наглядом, а також титановими ґратами й сталевими ролетними дверима, кожні з яких захищав подвійний кодовий замок із кодовою панеллю: два слоти для ідентифікаційних карт і клавіатура під ними, і жоден із працівників не знав усіх PIN-кодів.
Для того, щоб відкрити двері, необхідна була присутність двох працівників вищого рівня, кожен із яких використовував свою картку й набирав особистий код. Для того, щоб зламати цю систему, полюбляв казати Соттовоче, треба було бути генієм.
— Це справжня фортеця, — нахвалявся він. — Якби я проходив повз уночі й захотів відлити, то сам би не зміг сюди потрапити.
Що ж насправді сталося? Глупої ночі, близько 3:20, до галереї на Двадцять четвертій вулиці під’їхав «Шевроле Субурбан» із затемненими шибами без номерних знаків. Водій, судячи з усього, відвідав галерею раніше й використав щось, що в офіційному повідомленні Департаменту поліції Нью-Йорка було описане як «надзвичайно складне обладнання для зчитування даних», щоб склонувати ідентифікаційні картки й встановити PIN-коди. Було піднято сталеві двері, відкрито титанові ґрати, після чого відкрито пластикові каністри з бензином, закинуто в галерею й підпалено — можливо, такою самою паяльною лампою, за допомогою якої були створені виставлені скульптури. Коли полум’я бухнуло назовні, позашляховик від’їхав, і подібна процедура повторилася на Двадцять першій вулиці. Єдиний свідок, не гідний довіри п’яничка, змалював водія «Субурбана» як чоловіка в чорному балахоні з каптуром і темних окулярах.
— Він був як та людина-муха, — заявив свідок. — Еге. Оце як згадую, в нього геть волохаті мушачі руки виглядали з рукавів.
Коли його свідчення поринули далі у сферу наукової фантастики, йому подякували й відпустили. Інших свідків не знайшлося. Найбільшою надією свідків було зідентифікувати автомобіль, але по свіжих слідах його не знайшли. А поки загасили вогонь, скульптури були безповоротно знищені.
ІНТЕР’ЄР. НІЧ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. СПАЛЬНЯ.
ПЕТЯ сидить у ліжку, досі в чорному балахоні й темних окулярах, натягнувши на себе простирадло до підборіддя. Він нестримно схлипує. Знімає окуляри й кидає їх у протилежний куток. На приліжковій тумбі відкриті пляшки з алкоголем.
ІНТЕР’ЄР. НІЧ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. ВІТАЛЬНЯ.
Усе ще в сльозах, на межі крику від горя, ПЕТЯ почав громити свій новий дім. Він жбурляє лампу через кімнату, та вдаряється в стіну й розсипається на шматки. Підносить стілець і кидає його слідом за лампою. Потім присідає навпочіпки, сховавши голову в долоні.
ІНТЕР’ЄР. ДЕНЬ. ПОМЕШКАННЯ ПЕТІ ҐОЛДЕНА. ВІТАЛЬНЯ.
Перехід напливом у наступний ранок, ПЕТЯ в тій же позиції.
Дзвонить ДВЕРНИЙ ДЗВІНОК. Кілька разів. Він не рухається.
Перехід.
НАТУРА. ДЕНЬ. ПЕРЕД «БУДИНКОМ МОНДРІАНА».
НЕРОН ҐОЛДЕН дзвонить у двері. Перехід на його обличчя ВЕЛИКИМ ПЛАНОМ, коли він говорить прямо в камеру. У тлі голосу чуємо дзень-дзелень дзвінка, який він продовжує натискати.
НЕРОН
Ясно, я відразу зрозумів, що це він. По телевізору показали фоторобот, і як тільки я побачив, то впізнав його. Ніяка це не людина-муха. Це Петроній. А ще машина. Він зняв номери, але це моє авто. Я сам дав йому ключі, коли він сюди приїхав. Він добрий водій, обережний. Який батько сподіватиметься такого від свого сина? Ми тримаємо його на підземному паркінгу під сотим номером по Блікер-стріт, де університетська висотка, піднаймаємо місце у професора журналістики з дванадцятого поверху. Я знаю це авто, знаю свого сина і знаю ту жінку. Ясно. Це та сама жінка, яку в нього брат відбив. Це помста. Страшна штука, але він же чоловік як‑не-як.