Роза вже хотіла піти, коли це старий Шпангенберг швидко, наче юнак, схопився з місця, взяв її за плечі і вигукнув:
— О тихий, милий ангеле, о щира, люба дівчинонько!
З очей у нього текли радісні сльози. Він поцілував її кілька разів у чоло й знов повернувся, немов у глибокій задумі, на своє місце. Паумгартнер підняв келих за Розине здоров'я.
— Так, — почав Шпангенберг, коли Роза вийшла, — так, майстре Мартіне, небо, даруючи дочку, дало вам такий скарб, що ви йому зовсім не знаєте ціни. Вона ще принесе вам велику честь, бо хто ж таки, хоч би якого він був стану, не захоче стати її нареченим?
— А що, бачите? — озвався Паумгартнер. — А що, бачите, майстре Мартіне? Його вельможність пан фон Шпангенберг такої самісінької думки, як і я. Я вже бачу любу Розу нареченою патриція з багатими перловими оздобами в чудових русих косах.
— Дорогі панове! — почав майстер Мартін невдоволено. — Дорогі панове, як ви можете знов і знов заводить мову про те, про що я тим часом ще зовсім не думав? Моя Роза щойно стала на порі, їй тільки вісімнадцять, а така молоденька дівчина ще не повинна виглядати женихів. Я цілком покладаюсь на волю божу, як буде, так і буде, одне тільки напевне знаю: що руки моєї доньки не отримає ні патрицій, ні хто інший, крім бондаря, який покаже себе найздібнішим, найкращим майстром цієї справи і, звичайно, якщо він буде моїй доньці до вподоби, бо не силуватиму свою дитину виходити за того, хто їй буде не до серця.
Шпангенберг і Паумгартнер перезирнулися, дуже здивовані чудними словами майстра. Нарешті, кахикнувши раз і другий, Шпангенберг спитав:
— То з іншого стану ваша дочка не сміє вибирати жениха?
— Боже борони її від такого, — відповів Мартін.
— Ну, а коли б, — оказав Шпангенберг, — коли б який юнак, добрий майстер в іншому шляхетному ремеслі, можливо, золотар або інший молодий досвідчений митець, посватався до вашої Рози і сподобався б їй найбільше з-поміж інших юнаків, що тоді?
— Покажіть мені, — мовив Мартін, гордо звівши голову, — «Скажіть мені, любий юначе, сказав би я тоді йому, двофудерну бочку, зразок вашої власної роботи. І коли б він таку бочку не здатен був зробити, то я приязно відчинив ж двері й чемно попрохав би його пошукати собі нареченої десь-інде.
— Ну, а коли б, — вів далі Шпангенберг, — а коли б той юнак сказав: «Такої дрібниці я вам наказати не можу, але ходімо зі мною на рийок, погляньте на великий дім, що сміливо підніс свої стрункі вежі, — оцей є зразок моєї майстерності».
— Ах, любий пане, — нетерпляче перебив його Мартін, — ах, любий пане, і чого вам забаглося міняти мої переконання? Мій зять повинен бути одного зі мною ремесла, бо своє ремесло я вважаю за найкраще в світі. Ви що ж думаєте, що досить набити обручі на клепки, і бочка готова? Е лі, хіба ж не прекрасне, не чудесне ваше ремесло вже тим, що бондареві потрібне вміння зберігати чудовий дарунок неба, благородне вино, щоб воно достигло, стяло міцне й солодке і пойняло нас як справжній полум'яний дух життя? А тепер будова самої бочки. Чи не повинні ми, щоб вона вдалася, спершу все добре виміряти циркулем і лінійкою? Ми повинні бути і майстрами рахунку, і майстрами обміру, а то як би ми змогли визначити пропорції та обсяг бочки? Е, пане, в мене аж серце сміється в грудях, коли я доводжу до кінця таку величезну бочку, коли всі клепки добре вистругані й припасовані, а челядники тільки помахують і постукають молотками — тук-тук, цок-цок! Ось де весела музика. І от стоїть такий прегарний витвір, Чім я гордо поглядаю на нього, беру долітце в руки й вирізую на дні бочки свій ремісничий знак, який знають і шанують усі добрі винарі. Ви говорили про будівничих, любий пане. Ну, певне, такий гарний дім — чудесний витвір, але припустімо, що я будівничий і йду повз власну будівлю, а зверху з балкона дивиться на мене брудна личина, нікчема й шахрай, який купив той дім. Та мене б до серця пропік сором, з гніву й досади мені захотілося б зруйнувати свою власну будівлю. А з моїми витворами такого аж ніяк не може бути. В них завжди житиме найчистіший дух землі, благородне вино. Хай бог благословить моє ремесло!