— Гей, — вигукнув він, — гей, майстре, це добра дубова дошка, вона повинна розскочитись, як скло! — і він так хряснув нею об точило, що вона, тріснувши, розлетілася на дві рівні частини.
— О, хоч би вам не заманулося, — сказав майстер Мартін, — хоч би вам не заманулося, дорогий челяднику, вишпурнути оту двофудерну бочку, або й ще гірше, розтрощити цілу майстерню! Замість довбні краще б узяли ви оту колоду, а за сокиру я принесу з ратуші Роландів меч три лікті завдовжки.
— О, той меч був би якраз для мене! — вигукнув юнак, і очі в нього заблищали, але вія зразу ж опустив їх і сказав, притишивши голос: — Я лише думав, дорогий майстре, що вам для великої роботи потрібен дужий челядник, от і хотів показати свою силу, та трохи перебрав міру. Але все-таки візьміть мене, я добре робитиму все, що ви забажаєте… — Майстер Мартін глянув юнакові в обличчя і таки визвав, що, можливо, йому ніколи й не доводилось бачити шляхетніших і чесніших рис. Еге ж, йому навіть здалося, що юнакове обличчя викликає в нього невиразні спогади про іншого чоловіка, якого він уже давно любить і високо шанує, але ніяк не спадало на думку, про кого ж саме, проте бажання юнака він виконав одразу, наказавши йому днями принести вірогідні свідоцтва про ремесло.
А Райнгольд і Фрідріх тим часом закінчили збирати бочку й почали набивати перші обручі. Працюючи, вони завжди мали звичку співати пісень. Отож і тепер завели гарну пісеньку на щиглячий лад Адама Пушмана.
Тоді Конрад (так звався новий челядник) крикнув від верстата, до якого майстер Мартін його поставив:
— Гей, що це там за цвірінькання? Мені здалося, що то миші пищать під верстатом. Коли хочете співати, то співайте так, щоб у кожного серце підбадьорилося і веселіше пішла робота. Таке і я можу іноді втяти. — І він почав якусь несамовиту мисливську пісню з гейканням та ухканням, та ще й таким пронизливим, різким голосом наслідував гавкіт собак і дзвінкий перегук мисливців, що аж луна загула у великих бочках і вся майстерня задрижала. Майстер Мартін обома руками заткнув собі вуха, а діти пані Марти (Валентинової вдови), що гралися в майстерні, зі страху позалазили під верстати.
Тієї миті увійшла Роза, здивована й перелякана жахливим галасом, який зовсім не можна було назвати співом. Конрад, побачивши Розу, негайно замовк, покинув фуганок і, наблизившись до неї, привітав її найшанобливіше уклоном. Тоді промовив лагідним голосом, і світло-карі очі його зайнялися вогнем:
— Прекрасна панно, наче рожеве сяйво зійшло в цій жалюгідній майстерні, як ви сюди вступили! О, коли б я вас раніше був побачив, то не образив би ваших ніжних вух дикою мисливською піснею. О, — тепер він звернувся до майстра Мартіна й решти челядників, — о, годі вам грюкотіти. Поки нас мила панна вшановує своєю присутністю, то довбешки й молотки нехай спочивають. Тільки її солодкий голос має лунати, а ми, похиливши голови, повинні слухати, що вона накаже нам, покірним її слугам.
Райнгольд і Фрідріх перезирнулися, а майстер Мартін зареготався й вигукнув:
— Ну, Конраде, тепер я бачу, що ви найбільший дивак в усіх, хто будь-коли надягав бондарський фартух. Спочатку ви приходите сюди і, як неотесаний велет, хочете все зруйнувати, потім ревете так, що в нас аж у вухах лящить» а щоб гідно закінчити всі свої вибрики, зустрічаєте мою доньку, наче шляхетну панну, й поводитесь, як закоханий патрицій.
— Вашу чарівну дочку, — спокійно відповів Конрад, — вашу чарівну дочку я добре знаю, дорогий майстре, і скажу вам, що це найпрекрасніша панна у всьому світі, і дав би господь, щоб вона дозволила найблагороднішому патрицієві бути її вірним паладином!
Майстер Мартін схопився за боки і мало не задихнувся, поки нарешті у нього з грудей не вирвався регіт із кашлем, і, ледве спромігшись на слово, промовив:
— Добре… дуже добре, мій дорогий юначе! Можеш… можеш вважати мою Розу за шляхетну панну, про мене, але все-таки, будь ласка, берися гарненько до свого фуганка.
Конрад став, мов укопаний, опустивши очі, потер лоба і тихо сказав:
— Ай правда.
І пішов до роботи, як йому звелено.
У майстерні Роза сіла, як і завжди, на маленьку діжечку, що її Райнгольд старанно витер, а Фрідріх присунув до неї. Обидва вони, з наказу майстра Мартіна, почали знов свою гарну пісню, яку перервав шалений Конрад, що тепер тихо, заглибившись у себе, працював далі фуганком.