Коли пісня була закінчена, майстер Мартін сказав:
— Господь наділив нас прекрасним даром, любі мої хлопці. Ви й не уявляєте собі, як я поважаю чудове мистецтво співу. Я колись також прагнув стати мейстерзингер ром, та нічого не вийшло, хоч як я старався. Єдину мав нагороду — знущання й сміх. У вільному співі то, дивись, перетягнеш, то недотягнеш, то не так складеш вірша, то зміниш мелодію або й зовсім зіб'єшся з неї. Ну, а у вас краще виходить. Можна сказати, що не пощастило майстрові, те пощастить челядникам. На ту неділю в звичайний час, після казання в церкві святої Катерини, відбудуться співи мейстерзингерів, і ви, Райнгольде й Фрідріху, зможете заслужити хвалу і шану своїм чудовим мистецтвом, бо перед головним співом буде вільний спів, у якому ви, як і кожний, що вміє співати, можете взяти участь. Ну то як, друже Конраде, — так гукнув майстер Мартін у Конрадів бік, — чи не побажаєте й ви часом виступити і проспівати свою чудесну мисливську пісню?
— Не глузуйте, — сказав Конрад, навіть не підвівши очей, — не глузуйте, дорогий майстре. Кожному своє. Поки ви будете втішатися співами мейстерзингерів, я залюбки побуду на міських змаганнях.
Так і вийшло, як гадав майстер Мартін. Райнгольд виступив і проспівав на різноманітні лади пісні, що дуже втішили всіх мейстерзингерів, проте вони зауважили, що в ньому почувається щось чужоземне, але що саме, гаразд не могли сказати. Скоро після того на поміст вийшов і Фрідріх. Скинувши шапку, він якусь хвилину дивився поперед себе, потім кинув на слухачів погляд, який, немов гаряча стріла, пронизав груди чарівній Розі, аж вона глибоко зітхнула, і почав саку чудову пісню на ніжний лад Генріха Фрауенлоба, ще всі майстра одностайно визнали — ніхто з них не може перевершити юного челядника.
Коли настав вечір і співи закінчились, майстер Мартін, щоб до кінця натішитись неділею, у веселому настрої пішов за Розою на майдан, де відбувалися грища. Райнгольд з Фрідріхом насмілились їх супроводити. Роаа йшла посередині. Фрідріх, сяючи від похвали майстрів, немов п'яний від щастя, наважився промовити кілька щирих слів, яких Роза, соромливо опустивши очі, здавалось, і не почула. Вона більше зверталась до Райнгольда, який за своєю звичкою плів щось веселе і навіть не посоромився взяти Розу під руку.
Ще здалеку вона почули радісний гомін на майдані. Підійшовши до місця, де молодь розважалася всілякими іграми, почасти й лицарськими, вони почули, як люди раз у раз вигукували: «Виграв, виграв»! І знову він! Ох і дужий! Е, проти нього ніхто не встоїть!» Проштовхавшись крізь натовп, Майстер Мартін побачив, що всі хвалять, усі захоплюються — ким би ви думали? — його челядником «Конрадом. Бо він переміг і в бійці навкулачки, і в перегонах, і надалі метнув списа. Коли Мартін підійшов, то Конрад саме гукав, чи нема охочих позмагатися з ним у веселому двобої з тупими мечами. Кілька хоробрих юнаків-патриціїв, що звикли до таких лицарських ігор, прийняли виклик. Але й ця боротьба тривала недовго, і Конрад легко, без великих зусиль, переміг усіх своїх супротивників, тож глядачі без кінця хвалили його силу ї спритність.
Сонце зайшло, згасла вечірня зоря, і швидко почало смеркати. Майстер Мартін, Роза та обидва челядники розташувалися біля дзюркотливого джерела. Райнгольд розповідав цікаві речі про далеку Італію, а Фрідріх тихо й блаженно дивився на Розу, в її милі очі. Коли це підійшов і Конрад, тихо й невпевнено, ніби й сам не знав, приєднатись йому до них чи ні. Майстер Мартін гукнув його:
— Гей, Конраде, ідіть сюди! Ви хоробро трималися на змаганнях, люблю за це своїх челядників, таким і треба бути. Не бійтесь, сідайте з нами, я вам дозволяю.
Конрад пронизливо глянув на майстра, який ласкаво кивнув йому, і промовив глухим голосом:
— Вас я нітрішечки не боюсь і не питаю дозволу, сісти мені тут чи ні. І взагалі прийшов я зовсім не до вас. Усіх своїх супротивників я поборов у веселій лицарській грі й хочу запитати прекрасну панну, чи не дасть вона мені в нагороду за ту перемогу чудовий букет, що носить на грудях? — І Конрад став перед Розою на одне коліно, подивився на неї щиро ясно-карими очима й попросив: — То дайте ж мені, чарівна Розо, цей чудовий букет у нагороду за перемогу! Не відмовте.
Роза зразу ж відколола букет, дала його Конрадові й усміхаючись мовила:
— Я добре знаю, що такий хоробрий лицар, як ви, заслуговує нагороди з рук дами, а тому візьміть хоч мої зів'ялі квіти.
Конрад поцілував подаровані йому квіти і заткнув їх за шапочку, але майстер Мартін підвівся й сказав: