— Як? — запитав Фрідріх, і немов електричний струм пронизав усе його тіло. — Як, ти хочеш поїхати, коли Роза кохає тебе, а Мартін вважає за майбутнього зятя?
— Це, любий брате, — відповів Райнгольд, — тебе ревнощі так засліпили. Тепер з'ясувалося, що Роза могла б назвати мене чоловіком хіба тільки з покори й послуху, але в її холодному серці немає навіть іскри кохання до мене. Ха-ха! Я став би добрим бондарем. Цілий тиждень, співаючи, стругав би обручі й клепки, щонеділі ходив би з шановною господинею дому до церкви святої Катерини або святого Зебальда, а надвечір чвалав би на майдан, і так рік у рік!
— Не глузуй, — перебив Фрідріх Райнгольдів сміх. — Не глузуй так над простим, мирним життям чесних городян. Якщо справді Роза тебе не кохає, то це ж не її вина. А ти такий розгніваний, такий лихий!
— Ти правду кажеш, — мовив Райнгольд, — така вже в мене дурна вдача, коли я відчуваю себе ображеним, то. лементую, наче розпещена дитина. Щоб ти знав, я освідчився Розі в коханні і сказав про згоду її батька. У неї бризнули сльози, рука її затремтіла в моїй. Одвернувши обличчя, вона прошепотіла: «Я мушу скоритись батьковій волі». З мене цього було досить. Може, любий Фрідріху, моя злість тобі скаже, що боротьба за Розу — це самообман, породжений моїми збаламученими почуттями. Коли я закінчив її портрет, то заспокоївся в душі, немовби Роза, стала тепер портретом, а портрет справжньою Розою. Жалюгідне бондарське ремесло стало мені осоружне, а коли вже треба було зважитись на простацьке життя з одруженням та вступом у майстри, то мені здалося, наче мене хочуть посадити у в'язницю й міцно закути в кайдани. Та й як може цей ангел небесний, якого я ношу в серці, стати моєю дружиною? Ні! Вона повинна вічно юною, гарною і милою пишатися в картинах, які створить мій натхненний дух. Ох, як я прагну до цього! І як би я мір зрадити божественне мистецтво? Скоро я знов скупаюсь в твоїх гарячих пахощах, чудесна країно, вітчизно всі: мистецтв!
Друзі дійшли до того місця, де дорога, якою думав їхати Райнгольд, повертала ліворуч.
— Тут ми розлучимось, — сказав Райнгояьд, довго й міцно пригортаючи Фрідріха до своїх грудей. Потому скочив на коня й помчав геть.
Фрідріх довго мовчки дивився йому вслід, а потім, охоплений найдивовижнішим почуттями, подався додому.
ЯК МАЙСТЕР МАРТІН ВИГНАВ ФРІДРІХА З МАЙСТЕРНІ
На другий день майстер Мартін мовчки, похмуро працював над бочкою для епіскопи бамберзького.
Фрідріх, що аж тепер відчув, яка тяжка для нього розлука з Райнгольдом, також не міг здобутися навіть на слово, не те що на пісню. Нарешті кинув Мартін довбешку, схрестив руки на грудях і сказав тихим голосом;
— Райнгояьд теж пішов від нас. Він славетний художник і добре пошив мене в дурні зі своїм бондарством. Аби ж я був знав, хто це такий, коли він з тобою прийшов у ній дім і так добре почав працювати, то зразу показав би йому на двері. Таке одверте, чесне обличчя — і стільки брехні та ошуканства всередині. Ну що ж, його нема, то хоч ти будь вірний і відданий мені й нашому ремеслу. Хтозна, може, ми якось зійдемося з тобою ближче. Якщо станеш добрим майстром і Роза тебе покохає… ну, ти розумієш мене, спробуй запобігти в неї ласки.
Він знов узяв довбешку й почав жваво працювати далі. Фрідріх і сам не знав, чого це Мартінові слова так ятрять йому серце. Його посів якийсь дивний страх і затьмарив світло надії. Роза після довгої відсутності вперше знов зайшла до майстерні, аяе глибоко замислена і, як Фрідріх помітив, на свій превеликий жаль, із заплаканими очима. «Вона плакала за ним, вона його таки дуже кохає», — казало щось у ньому, і він не міг відвести очей від тієї, яку невимовно кохав.
Велика бочка була готова, зроблена добре, і тільки тепер майстер Мартін, оглядаючи її, знов повеселішав.
— Еге ж, синку, — сказав він, поплескуючи його по плечі, — еге ж, синку, хай так і буде, коли тобі пощастить здобути її прихильність і зробити добру бочку, то станеш моїм зятем. Ну, а тоді зможеш вступити до шляхетного цеху мейстерзингерів і досягти великої шани.
Тепер у майстра Мартіна роботи було сила-силенна, тож йому довелося найняти ще двох челядників, роботящих, але брутальних хлопців, зіпсованих довгими мандрами. Замість колишніх приємних, веселих розмов у Мартіновій майстерні пішли тепер масні жарти, замість Райнгольдових і Фрідріхових ніжних співів — сороміцькі пісні. Роза уникала майстерні, тому Фрідріх бачив її рідко і лише мимохідь. І коли він тужно, похмуро дивився на неї, коли зітхав: «Ах, кохана Розо, як би мені знов хотілося поговорити з вами. Чому ви тепер не такі привітні, як були тоді, коли Райнгольд був ще з нами?» — то вона соромливо опускала очі й шепотіла: «Ви хочете щось мені сказати, любий Фрідріху?» Фрідріх стояв тоді нерухомо, неспроможний вимовити бодай слово, і щаслива мить минала швидко, наче блискавка, що присмерком спалахне і зникне, тільки-но встигнеш її помітити.