Незабаром вони вже стояли перед ґратчастою брамою парку, посеред якого була вілла доктора Альпануса.
— Як же нам увійти туди? — спитав Фабіан.
— Я думаю, треба постукати, — відповів Бальтазар і взявся за металевий молоток, що висів біля самого замка.
Щойно підняв він молоток, як почувся якийсь підземний гуркіт, наче далекий грім, що завмер десь немов у бездонній глибині. Ґратчаста брама помалу відчинилась, вони ввійшли і попростували довгою, широкою алеєю, в кінці якої побачили віллу.
— І ти відчуваєш тут, — запитав Фабіан, — щось надзвичайне, чарівне?
— Я думаю, — відповів Бальтазар, — що ґратчаста брама все ж таки відчинилась не дуже звичайно, і потім, не знаю чому, мені все тут видається таким чудесним, просто магічним. Де ще є в околиці такі прекрасні дерева, як у цьому парку? Еге ж, багато дерев і кущів мають он які блискучі стовбури та смарагдове листя — напевне, вони з чужих, невідомих країн.
Фабіан помітив дві жаби надзвичайної величини, що від самої брами скакали обабіч них.
— Добрий мені парк, — вигукнув Фабіан, — коли в ньому водиться така погань!
І він нахилився по камінь, щоб жбурнути його в кумедних жаб. Та обидві вони стрибнули в кущі, втупившись звідти в нього блискучими людськими очима.
— Ну стривай же! — крикнув Фабіан, націлився в одну жабу й кинув каменя.
Але тієї миті якась приземкувата, бридка жінка, що сиділа на дорозі, заквакала:
— Нахаба, жбурляє камінням у чесних людей, що важкою працею заробляють собі на шматок хліба!
— Ходімо вже, ходімо, — з жахом промурмотів Бальтазар, що добре бачив, як жаба перекинулась у стару жінку. Один лиш погляд у кущі переконав його, що й друга жаба, перекинувшись у маленького чоловічка, ретельно взялася виполювати бур'ян.
Перед домом був прекрасний зелений моріжок, на якому паслися обидва однороги, а в повітрі бриніла ніжна музика.
— Ти бачиш? Ти чуєш? — запитав Бальтазар.
— Я бачу тільки, — відповів Фабіан, — двох білих конячок, що пасуться на траві, а бринить, мабуть, десь еолова арфа.
Чудова, проста архітектура не дуже великого двоповерхового будинку захопила Бальтазара. Він смикнув за шнурок дзвінка, двері зразу ж відчинились, і перед юнаками, замість швейцара, з'явився великий, схожий на страуса золотавий, блискучий птах.
— Ну глянь, — сказав Фабіан Бальтазарові, — глянь, яка безглузда ліврея! Коли й захочеш дати хлопцеві на чай, то де ж у нього руки, щоб засунути гроші в кишеню?
Він обернувся до страуса, схопив його за блискуче, пухнасте пір'я, що висіло з вола під дзьобом, як пишне жабо, і сказав:
— Будьте ласкаві доповісти про нас панові доктору, дорогий друже.
Але страус промовив лише: «Квір-р-р!» — і дзьобнув Фабіана за палець.
— А хай йому чорт! — крикнув Фабіан. — Це таки й справді, видно, проклятий птах!
Тієї ж миті відчинилися хатні двері, і назустріч друзям вийшов сам доктор, маленький, худенький, блідий чоловік. Він був у невеличкій оксамитовій шапочці, з-під якої спадали довгі прегарні кучері, в довгім індійськім убранні кольору вохри, в маленьких червоних чобітках зі шнурівкою, облямованих чи то хутром, чи, може, пером якої птиці — не можна було розпізнати. Обличчя в нього було спокійне, навіть добродушне, тільки як придивитись до нього пильно, зблизька, то часом здавалося, ніби з нього, мов із скляного футляра, виглядає ще одне маленьке личко.
— Я побачив, — сказав тихо, трохи протягло, з приємним усміхом Проспер Альпанус, — я побачив вас, мої панове, Ще з вікна. Я вже наперед знав, принаймні про вас, любий Добродію Бальтазаре, що ви прийдете до мене. Отже, прошу ласкаво, ходімо зі мною.
І Проспер Альпанус повів їх до високої круглої кімнати, позавішуваної блакитними запонами. Через пророблене в стелі вікно світло падало просто на блискучий, глянсований мармуровий столик, що стояв посеред кімнати на сфінксові замість лапок. Більше в кімнаті не видно було нічого особливого.
— Чим можу вам служити? — запитав Проспер Альпанус. Тоді Бальтазар набрався відваги й розповів усе, що сталося з малим Цинобером, відколи той уперше з'явився в Керепесі, і на закінчення сказав, як у нього виникла тверда впевненість, що тільки він, Проспер Альпанус, є той добродійний маг, який покладе край негідним і мерзенним чарам Цинобера.
Проспер Альпанус глибоко замислився. Нарешті, аж через кілька хвилин, він сказав поважно, притишивши голос:
— З вашої розповіді, Бальтазаре, видно, що малий Цинобер, напевне, оточений якимись таємницями. Але ж трет ба найперше знати ворога, з яким доведеться боротись, знати причину тих чарів, що їх треба знищити. Можливо, малий Цинобер не хто інший, як домовик-коренячок. Зараз побачимо.