«Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? – думав Коля. – І яка це посмішка – глузлива, чи?..»
Він принишк і обережно натиснув на її коліно.
– Хай не думає, що я – не мужчина!
Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить – це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них – і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:
– Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..
Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:
– Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?
Смуток не сходить із її обличчя.
– Як вас звати?
– Микола.
– Микола, Коля. Мене – Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..
– До побачення? – перехопив Коля. – Звичайно, звичайно, лише до побачення.
– Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.
Вона рвучко, похлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:
– Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?
Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.
– Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.
От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.
IV
Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.
Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!
Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.
Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім – відрив від осередкової роботи…»
Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.
– Ти кажеш, що я інтелігентик, – майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, – так, ти цілком маєш рацію: я – інтелігент. А ти хто? – місить він у думці ногами секретаря. – Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?
Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!
– І правда, – кипить він, – правда, дійсно – жидлик! Всі ж вони жидлики!
Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде – доведеться йти…
Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.
Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжносинім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.
Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будьяких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.