Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.
Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.
«А вона така ж, як і раніше, – думає Базилевич. – Ах ти ж люба, мила Наталочко!»
Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.
Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.
За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.
– Ну?..
Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.
– Змерзла, Наталочко?
Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.
Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.
– Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? – нарешті запитав він.
Вона, здавалося, щось обмірковувала.
– Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.
Він весело відповів, що скучати не буде.
– Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще – цвіт, молодість, – казав він, підіймаючись нагору темними східцями.
Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжкодачка – і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.
Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.
– Ну, от і мої хороми! – жартувала вона. – Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.
Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.
Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?
І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий – і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучосиню далеку пісню.
Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть – це безмежний синій степ. Як вам не соромно – ви не впізнали України!
Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все – далеко і все завіяно, все – синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.
Подивись: там десь небо впало на обрій – і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: «Пусти…» Хай тебе доля пустить, брате!..
Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено – скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом – що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!
– Ах! – несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.