– Наталю, – тихо позвав він.
Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борознизморшки лежали на лобі. Очі блукали.
– Наталю, – повторив він, – чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Однаоднісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?
Вона мовчки кивнула головою.
– Наталю, – продовжував він із якоюсь жагою. – Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..
Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.
Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.
– Яка тиша! І примус потух, – майнула в Базилевича напівсвідома думка.
Скрипка грала. Ось… ось…
Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..
Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!
Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.
Тихо впав перший звук, за ним – другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.
– Ось воно, ось, ось!.. – схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.
– Я знала, я знала! – ляпала вона в долоні. – Я знала, що він скінчить!
І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.
– А примус погас! – скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.
– Чого ти, Волько? – кинула вона на нього очима.
Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.
– Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.
Він злегка притиснув її донизу.
– Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?
Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.
– Це один студент, він часто грає, – машинально відповіла.
– Студент? – якось їдко посміхнувся він. – Уже взнала й хто. Да – а студентікі іграют і поют…
Вона ще раз зиркнула на нього.
– Волько, що з тобою? – запитала. Він поклав руку на лоба.
– Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?
Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.
– Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти подомашньому, наче в своєї дружини, – ніби жартуючи, сказала вона і встала.
Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.
– Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, – подумав він. – А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! – спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.
– Наталю, чого ти встала? Іди сюди, – покликав він.
– Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.
– Іди, будемо вдвох слухати скрипку.
– Ніхто зараз не грає.
– Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.
Вона посміхнулась.
– Ну, і що ж ти хочеш?
– Я хочу, щоб ти сіла біля мене.
– Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? – несподівано сказала вона.
Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями – однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.
– Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…
– Нема чого розуміти.
– Ти так думаєш? – запитав він, не знаючи, що сказати далі. – А я от – ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.