Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:
– Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий якийнебудь бовдур, обіймати не буде.
– Бовдур облапить, так? Ділото однакове, хіба назви тільки різні – то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? – ніби доброзичливо кинула вона.
– Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То – чутлива людина, культурна, ніжна, а то – хуліган. Це ж величезна різниця.
– Однаково. Всім вам одного хочеться.
– А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?
– Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.
– А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!
Вона раптом повернула голову.
– Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам'ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.
Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.
– Наталю, на! – простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.
– Нїж? Навіщо?
– На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, – простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.
Один момент – і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.
– Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! – благав він.
Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.
– Ти що, здурів? – тихо промовила і схилилась над столом.
«Піддається, чи що?» – майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. «Щоб шкіра не шкарубла од вітру» – казала вона.)
– Наталю, Талочко, прости мене, коли я налякав тебе, – просив він і подумав: «Поцілувати в шию, чи ні?»
Торкнувся її волосся, погладив плече. Вона нерухомо сиділа за столом, схилившись на руки. Тоді він зважився. Одним рухом перекинув їй голову і вп'явся в губи. В ту ж мить вона вдарила його кулаком правої руки в лоба.
Як опечений, він відскочив.
– Міщанка! – люто вирвалось у нього.
Вона стояла на другому кінці столу бліда, обурена.
– Як ти смієш так поводитись зі мною? Думаєш, із повією зустрівся?
– Та будь ти… проклята, міщанко! Одчепись від мене, цур тобі пек! – шепотів він, натягаючи на ходу картуза й застібуючи ґудзики на пальті. – Будь ти неладна!
Він із силою грюкнув за собою дверима.
Вечір був синій і дзвінкий. Дзвеніло все: і трамваї, і кроки на тротуарі, і дзвіночки біля дуг у візників, і голоси хлопчаків, що вигукували газетні новини. Навіть біла пара, здавалося, дзвеніла, вилітаючи з рота.
Базилевич швидко йшов між натовпом повз осяяні, блискучі вітрини крамниць. Різноманітні почуття грали на його серці, як на бандурі: і ображене самолюбство, і досада на себе, на свою невмілість узяти Наталю, «заговорити її», і ненависть до цієї «міщанки», як він її тепер звав.
– Ах ти, кисломонко вонюча! – лаявся він. – Хіба такому одороблові бути в комсомолі? В «інститут благородних дівиць» би її, там їй найпідходящіше місце!
– Гражданінчіку! – раптом упав у душу ніби знайомий улесливий голос.
Базилевич швидко зупинився і зразу ж пізнав свого старого знайомого ченця. Він стояв біля яскраво освітленої вітрини Держкондтресту, спираючись на свого дебелого ціпка.
– Куди це так топаєте, гражданінчіку, можна знати?
В першу хвилину Базилевич хотів пройти мимо, але раптом пригадав чомусь оповідання цього ченця того вечора, коли він сидів із ним у брудному ресторані за пляшкою пива. Це якось машинально змусило підійти до нього.
– Що ви тут робите? – спитав Базилевич.
– Впізнали, значить, гражданінчіку, не забули? – зрадів чернець. – А я, знаєте, на крендельки тут роздивляюсь, чудові смачні крендельки!
– Та ви, здається, і ногами крендельки добре пишете? – сказав Базилевич.
Чернець дихнув перегаром горілки й вина, хитнув головою, випрямився.
– Єсть гріх, гражданінчіку, – стукнув він себе кулаком у груди. – Це істина. Ви кажете правду, гражданінчіку. Але ж хіба ви не знаєте, що сам Ісус Христос наш пив зі своїми учнями?
Базилевич примітив, що тепер чернець мав пристойніший вигляд: на ньому були високі чоботи, волосся заплетене в дві кіски, на голові шапка. Штани, хоч і старі, були старанно полатані.