Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.
– Я зараз засвічу, тут темненько, – казав чернець.
Він черкнув сірником – і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.
– Заходь, сину мій, – прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.
Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури – це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.
Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.
– Ви до Зізі? – важко видавила вона два слова. – Вона зараз вийде.
Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.
Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:
– Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.
«Що він плеще?» – подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:
– Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, – вказала вона очима на ченця.
«Чоловікові? – здивувався сам собі Базилевич. – Оце тобі й чернець!»
У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, – це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.
– Зізі! – ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:
– Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. – Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.
– Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..
– Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? – голосно зашепотів чернець. – Пожалів мене тоді…
– Хахаха!.. – залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. – Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Хахаха!..
Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.
– Циц, ти! – тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.
– Молодесенький, а тихесенький!.. – вигукувала Зізі. – А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..
Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.
На невеличкому округлому столі горіла лампа під яснозеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів зпід духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.
– Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? – плюхнулась вона в єдине м'яке крісельце.
Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.
– Та сідай, хлопчику, сідай! – запрошувала його Зізі. – Хахаха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!