– Стоп! – каже батько й зупиняється. Він поволі здіймає з плеча рушницю, поволі озирається, вишукуючи зручне місце. Але Воля бачить, що батько навмисне все робить так розмірено й повагом, щоб заховати своє хвилювання.
Обидва принишкло стоять за стовбурами. Навколо так тихо, що чутно, як далеко десь падає сонна крапля на торішнє пріле листя. Чекають мовчки. Воля почуває, як йому забиває дух від цього напруженого чекання, від незвичайного оточення, від того, що все це таке привабливе й прекрасне. І раптом десь між деревами чутно якийсь дивний весняний звук: «Хавхав! Хавхав!..» Ось між стовбурами війнула широка темна маса. В ту саму мить вогнева стрічка прорізує темряву, і гулкий постріл луною озивається десь аж на другому кінці саду.
– Тату, що це? Вальдшнеп? – несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.
«Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! – думає Базилевич. – Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!..»
За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомоспокійна, соннолінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.
– Лодар! П’яниця! – лящала жінка. – Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!
Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.
– Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!
І знову Ганна Карлівна:
– Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..
До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.
– Що в них таке? – прислухається Базилевич. – Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?
Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.
Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. «Де вона може бути?» – думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.
Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.
– Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. – Гладила його волосся й притискувала до себе голову.
Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.
– Що ти сказала… Зізі?
– Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?
До Зізі й раніше при ньому ходили «гості», і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там вічнавіч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловікаполковника і кляла більшовиків.
Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яногопреп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.
«Що ж, вона – проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе “гостей”», – міркував він.
Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з “гостем”. Отже йому треба вийти й дати місце.
– Тихесенький, любенький, – лащилась і просила Зізі.
Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.
– Хто прийшов? – прохрипів він.
Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.
– Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..
Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.
Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.
– Вам чого тут треба? – підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.
Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.
– А ви хто, дозвольте вас спитати? – нарешті промовив він.