Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив «гостя» кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.
…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.
– Слава богу, – зраділа вона, – нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.
Він підвів голову й полапав себе за лоба.
– Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! – сміялась Зізі.
Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:
– А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!
– Добре, що не в моїй голові, – процідив він і поволі сів на ліжку.
– Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.
Базилевич стріпнувся.
– А ти хочеш, щоб він іще прийшов? – запитав він.
Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.
– Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж – гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.
Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.
– Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх «гостей»? Ну, хлопчику?
Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.
– Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти – Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.
І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:
– Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!
Слово «чубатенький» Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.
Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибокоглибоко вниз, у прірву, де немає дна.
Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.
Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло зза рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.
Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.
– До Зізі. Знову якийсь «гість», – болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.
VII
Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.
Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.
«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» – подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.
Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.
Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.
– Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? – лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.
– Я ручусь за нього, Нон. Він – наш, – відповіла Зізі.
– Але ж він, ви казали, комсомолець?
– Липа, – знову відповів притишений Зізін голос. – Я добре знаю, який він комсомолець.
– Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова – обережність…
Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.
В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.