«Чорти його батька знають, – міркував він над значенням тих слів, що їх тількино підслухав. – Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»
Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.
– Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?
Він рвучко встав.
– Кого ти проводила?
Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.
– А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?
– Не жартуй, Зізі, – з нетерплячкою сіпнувся він. – Хто він такий?
– А тебе це дуже цікавить? – загойдала вона очима. – Ну, знай, що це мій наречений.
– Ну, наречений?.. – непевно протяг Базилевич.
– А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…
Базилевич кинувся:
– Тільки що?..
– Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю – справжній мужчина, краса! Хе!..
Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.
– І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.
Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.
– Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчинукомсомольця, які я тількино чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?
Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.
– Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.
Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.
Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.
– Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж – «наш»? – вимовив чітко, смакуючи кожне слово.
Вона зрозуміла, що приперта до стіни, – і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.
– Тихесенький, ти сердишся? – замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.
– Ну? – промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.
– Ну? – повторив він.
Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.
– Ти мене дуже любиш? – запитала.
– Ти знаєш про це сама.
– А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?
Примружилась, хитнула головою:
– Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…
Він ураз схвилювався і схопився за її слова.
– Гості? Гості, кажеш? – і зненацька засміявся тихим смутним смішком.
– Чому ти, Волю?
Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.
– Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.
Вона спинила його:
– Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?
– Годі… брехати!.. – промовив він, а десь глибокоглибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.
– Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.
Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.
– Зізі, що ти? Так це – правда? Зізі?
Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.
– Правда!
– Правда? Ти кажеш – правда?