І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:
– Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець – свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, – вказав на протилежний тротуар. – Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…
Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.
– Швидше пошукай здачі… дві копійки…
Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:
– У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із «ними» – розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз – не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.
Базилевич побачив на воротях велику червонозелену вивіску:
«Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов».
– Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, – побіг уперед чиновничок.
Підіймались рипучими «чорними» східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:
– Тут обережненько, не вкаляйтеся!
І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучозелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.
– Кішка! – нарешті догадався він і сплюнув. – Тьху, будь ти неладна!
Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.
– Пожалуйте, – запрошував він.
У тутаки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.
Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.
– Ось, чим не звіринець? Га? – милувався чиновничок. – Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід – за божими пташками ходили, кохалися в них.
Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителячиновничка з мишенятамиочима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.
Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.
– Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…
У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.
Чиновничок був цілком «своїм» (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:
– Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціалдемократом, хіхі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їйбогу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!
Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.
– А все хто? – зазирав він обом у вічі. – Жиди! Все – вони!
Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі – і щезне важкий кошмар.
– Невже це справді, невже я пішов на «це»? – з тоскною тривогою питав сам себе. І «це», грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.