Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.
– Пробачте, я, може, буду заважати вам? – спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг – треба тільки кивнути до нього про це головою.
– Знайомтесь, – процідила Соня, – це мій гарний знайомий – товариш Шпак, а це – вчитель із міста, поет Кряк.
Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:
– Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?
Він з досадою махнув рукою.
– Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу – тоді принесу й прочитаю сам.
– А можна спитати, – поцікавився Коля, – в яких ви журналах друкуєтесь?
– Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.
Він зробив натиснення на «тепер».
– У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, – швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.
Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.
– Ви, значить, червоноармієць? – нарешті запитав він. – Не набридло ще в армії?
Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.
– А можна знати, – запитав Кряк, – як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?
Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.
«Що з нею? – подумав він. – Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»
Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:
«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»
– Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? – іронічно глянула на нього Соня.
– Олесь – ось хто справжній великий національний поет! – вигукнув Кряк. – Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?
– А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? – запитав Коля.
Кряк скептично, зневажливо скривився:
– Пролетарських поетів? Може, скажете ще – пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, НечуяЛевицького, Марка Вовчка?
– А чому? – спробував Коля висловити свою думку. – От я читав декого…
– Читали? – перебив Кряк. – Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, – замахав він руками, – хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, – нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!
– Я от я читав, – знову почав Коля, – що наші пролетарські письменники…
– Пролетарські? – знову перехопив Кряк. – То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизикритики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! «Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет». Так виходить, чи ні?
Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.
– Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із «щирих», мовляв, а який я шовініст? Просто – українець, і навіть сам пролетарського походження.
– Та невже? – посміхнулась Соня. – А батько – автокефальний піп?
– Піп, що там – піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…
– Хахаха! – не витримала Соня. – «Пошла писать губерния!» Аж до сьомого коліна ввесь рід – пролетарів від станка, правда?
«Чого він прийшов?» – думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.