Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.
– Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..
Що це? Вона стала сувора й холодна:
– Що ви хочете від мене?
Він мовчки подивився на неї і тоді тихотихо одступив крок убік.
– Дайте пройти! – Вона шарпнулась і влилась у натовп.
Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже – все. Не вернеш.
Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері – не заперті. Увійшов до кімнати. Все постарому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?
І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:
– Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.
Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:
– Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…
XI
Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.
Базилевич сидить в «одиночці», і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що осьось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке – контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, – розстріл.
Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з «них» лишився на волі?
«А всетаки я пропав», – подумав.
Опанувала тупа байдужість. Тут – тихо. Тут – в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде – ніде – про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: «розстріл». Це ж – знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у «будку», везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх – душать газом, угаром. І розстріл – це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це – дуже страшно!..
Схопився, сів на ліжко.
Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?
Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.
Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!
Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: риприп, риприп!..
Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: «Ти, Володько, наш». О, та це ж зрозуміло – «наш»! Він – їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут – боротьба.
Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а «чиновничок», а всі «наші»…
Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: «А все хто? – Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь – і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…» Чиновничок зітхає й озирається навколо. «Піду, а то пташки мої плачуть голодні».
Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була – накласти на себе руки.
Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?
Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив – можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово – не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.
Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!