– Туди к чорту! – вилаявся Базилевич. – Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..
– Пішла кралечка, гражданін?
Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?
– Скучаєте, гражданінчіку? – настирливо лізе в душу той самий голос.
Хто це – з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний «довоєнної якості» ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись зпід бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.
Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.
– Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..
Це починає дратувати.
– А ви що, дуже зацікавлені цією подією? – запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.
– Хіхіхі, – сміється тип. – А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.
Його улесливий голос, слово «гражданінчік», це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.
«Що це? – мигтить думка в Базилевича. – Бандит, чи що?»
І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!
– Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!
А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. «Що це?» – мигтить десь далекодалеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.
– Хіхіхі, – знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. – Просніться, гражданінчіку, просніться!
Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?
Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.
– Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? – раптом спитав Базилевич.
Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:
– Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…
Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, – все притягало увагу.
– Звідки ви? Хто ви такий? – знову запитав Базилевич.
– Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.
– А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?
– Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.
– Як же ви проштрапились?
– Звичайно, звичайнісінько, гражданінчіку. Чарчина одна, друга – глянь, а кишеня вже й порожня.
– Ви краще не пиячили б, а робили, то й голодні не були б.
– Немає ніде роботи, гражданінчіку. Та й не личить мені робити чорну роботу. Не звик я. А семейка в мене теж кричить: «Давай!» Теж на шиї в мене. Благородна семейка, жінка піфпаф і донечка ЗізіМізі, чорт би їх забрав!
Несподіване рішення зародилося в Базилевича.
– Ну, що ж, як голодні, ходімте підшамнемо щось. Я теж давно обідав.
Чернець охоче згодився. Він поспішно підняв ціпка, для чогось зняв бриля, пригладив долонею пасма волосся і швиденько пішов за Базилевичем.
Ресторанчик був у підвальному поверсі, брудний і темний. Почався вже вечір – і скрізь мигтіли електричні ліхтарі, але тут не було навіть електрики. Скупе світло давала невеличка лампа, що була привішена до стіни. Базилевич непомітно полапав у кишені невеличкого браунінга і ввійшов. За ним – чернець. Обоє посідали в кутку, і Базилевич замовив дві вечері з пивом. Чернець із жадливістю поїдав свою порцію. Він із насолодою плямкав ротом, хапливо кусав хліб, здавалося, що навіть щелепи його риплять від такої роботи.