Деякий час сиділи мовчки. Раптом чернець перестав плямкати.
– А признайтесь, злякались сьогодні в сквері, коли я взяв вашу руку?
– Ні, чого ж мені було лякатись? – збрехав Базилевич.
– Сили моєї, сили, гражданінчіку. Ось мої руки, дивіться, – він закачав рукава і простяг на стіл висушені волосаті руки. – Ось руки мої, худі вони, нікчемні, а де ж сила моя? Ось тут вона, тут! – він ударив себе кулаком у груди. – Всередині в мене, всередині!
Він таємниче нахилився до вуха Базилевичевого і, озираючись, зашепотів:
– Штуку я таку знаю, ще в монастирі старий схимник вивчив. Що накажу, те й зробить людина. Скажу «спи!» – засне, скажу «цілуй підошви!» – підошви мої цілуватиме. Важко це тільки мені зараз, важко. Негодящий я вже зробився, не з кожним можу зробити так, не слухають. А колись, ще в монастирі, людей зціляв. За двісті верстов навколо слава гула про отця Феодосія. А тепер от… що я? Жебрак!
Він хвилинку помовчав і вже голосніше продовжував:
– А думаєш, сину мій, легко мені жебрачити? У кого? У тих ангелів диявола, що червоні зірки на лобі носять? Я дивлюсь, уперед дивлюсь: як іде хто в шинелі сірій, пістоль збоку, не простягну йому руки своєї. Такі зруйнували монастир, такі викидали мощі святі на сніг, ченців рушницями розгонили. Глузуватиме такий із мого лиха. Як іде хто з портфелем під рукою, цигарка стримить із рота, не простягну й такому руки. Дуже великорозумний він, дуже забагатів, хоч і пика в нього репана, мужицька. Не вірить у бога такий, ніколи не подасть ченцеві, одвернеться. От я й дивлюсь – старенька бабуся завжди подасть, попрохає молитись за чиюсь душеньку. От у бабусі й просити не соромно.
Він тремтячою рукою налив пива в склянку і одним духом випив.
Базилевич не спускав очей із цієї дивної людини й боявся пропустити хоч одне її слово.
– Після того, як спустошили мій монастир, – продовжував чернець, – я пішов блукати. Де я тільки не бував, сину мій, де я тільки не виходив!..
«Сину мій» після «гражданінчіка» сподобалось Базилевичеві.
«Як це дивно якось, побіблійному, – думав він. – І яка швидка зміна: був “гражданінчіком” а після пляшкидругої пива вже – “сину мій”».
– Занесла мене доля до Криму, – розповідає чернець, – не знаю вже, яка доля – чи щаслива, чи нещаслива… А тут жах такий навколо, большаки з зірками на лобі пруть силою незчисленною. Полковника одного вбили – плаче жінка, плаче дочка. І грошей немає. В пух програвся перед смертю полковник. А тут морем тікати треба. Не втекли. Ходить полковничиха з дочкою по березі та охають, охають… А тут я. «Молитись, – кажу, – треба! Страшний суд скоро!» Та суворо так до них: «Навколішки!» – кажу. Полковничиха зразу стала, а дочка дивиться на мене, очі вилупила. Взяв я її тоді за руку так, як тебе оце сьогодні, сину мій, взяв її за руку, пронизав поглядом, силою своєю дихнув. «Моліться!» – кричу. Впала й дочка навколішки, молитися стала. А полковничиха тут: «Хто ти, святий отче?» До себе запросила.
Лишився я в них жити. А тут із зірками червоними прийшли. Завітали й до полковничихи. Все барахло, яке лишилось, до нитки забрали, сину мій. До ниточки! Жалко мені їх стало. Голодні – ні крихти хліба, нічогісінько. «Моліться», – кажу їм. Впали вони навколішки, а я пішов жебрати для них. Приношу ввечері хліба, сала трохи. Накинулись, як ворони, їдять.
Так щось із місяць тяглося. А потім дочка, панянка, скиглити почала. Схудла, зсохла, не може винести такого життя. До пундиків потягло, до убрання розкішного. Приходить одного разу, а з нею один у шинелі, з червоною зіркою. Провела його швидше до другої кімнати, защепнулася з ним. Дає мені ранком папірець зелененький. Написано на ньому, що то гроші. Схопив я того папірця, розірвав у неї перед очима. «Печуть мене, – кричу, – твої гроші, проклята блуднице!»
Знову з тиждень нічого – тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. «Де взяла?» – допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.
Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…