То де ж подітися? Топитися чи вішатися?
Та хоч яка незначна Гаїна у велетенській тіні від крила хижого птаха Соцреалізму, що ширяє над нею та застує ясне небо, — є й у неї охорона. Це та велика Я, що виступає в безвихідні хвилини. Вона оточує малу Гаїну непроникненним панцером, а ланки цього панцеру складаються з непохитного відчуття правди, нечутливости до зневаг та упертої віри в себе. Хто ж це той, що забороняє їй думати й бачити світ власними очима?
Ах, не повинна Гаїна сковувати свою думку ланцюгами! Творча думка вільна, а як вона скована, то вже вона не творча.
Ці ланцюги… Відпихаєш їх, а вони таки на тебе лізуть. Коли б не вони, написала б новелю, що вже давно крутиться десь у одному куточку отам ззаду в голові вище потилиці. І от, замість писати її, Гаїна спить непробудною сплячкою. Навіть таку невинну іграшку скована думка не розмотає…
33
Хто там стукає так пізно? Він відчинив двері й побачив якусь незнайому жінку. Павло аж поточився з несподіванки. Ніколи ніякі жінки до нього не заходять, а тут — дороге хутро, білий французький берет, війнуло тонкими пахощами, в очах посміх, в руках пакунок. Чи до нього це? Чи не помилка дверима?
— Невже не впізнаєте? — запитала незнайома з виглядом давно знайомої. — Я принесла вам свій борг.
— Який борг?
— Ах, Боже мій! — простогнала, а вірніше проворкотіла незнайома…
І це «Боже мій», було таке відоме, знане, що він пильно вдивився в жінку. Справді, десь чув… А-а-а, це було так давно, що Павло геть чисто викинув із своєї пам’яті. Мигнула блискавиця, — так, так, було це на одній курортній станції…
— Ах, Боже мій!
Павло стояв у черзі за квитком і почув позад себе це «Боже мій». Озирнувся.
Черга біля каси довгим хвостом закручувалася у три ряди, запорошений вокзал пропахтів махорчаним і іншими димами, при стінах на клунках і валізках дрімали пасажири… Це, мабуть, оця жінка, що стоїть за ним, видихнула те «Боже!». Вона так заклопотано копирсалась у своїй торбинці, пальці її так нервово перебирали там щось, вираз лиця був такий розгублений...
— Ах, Господи, що я маю тепер робити?
Павлові не залишалося нічого іншого, як запитати, що їй трапилося. Загубила пашпорта? Обікрали?
Жінка нервово теребила далі в своїй торбинці й не чула запитання. Нарешті, тоскно обвела навколо очима і тоді аж зустрілася поглядом із Павловим.
— Щось у вас трапилося? — ще раз запитав він.
— Десь було ще два карбованці… Де вони… Я не розумію… як це так?..
— То це через два карбованці така трагедія? — всміхнувся Павло.
— Але ж я не можу доїхати додому, ви розумієте? Мені не вистачає на квиток! Що ж я тепер буду робити? Не можу ж залишитися тут на вокзалі без копійки... Я ж певна була, що… Ось тут вони лежали, ще й запасних кілька, — ну, де ж вони поділися?
Вона так хвилювалася, що Павлові вже зовсім стало несело. Він засміявся. Чи ж варто через два карбованці так переживати?
— Та не турбуйтеся, я вам позичу!
Що для Павла два карбованці? Він — інженер-будівельник, вертається з курорту... Не курить, не п’є, дружина й діти не обсіли. Через тих два карбованці не чбідніє.
Жінка нерішучо глянула, зміряла очима несподіваного рятівника. Вона ще думає — чи прийняти порятунок? Потім щось грайливе, як здалося Павлові, промайнуло в її очах, і вона просто сказала:
— Давайте! Напишіть мені свою адресу, ось клаптик паперу. Я вам по приїзді вишлю. Дякую!
Звичайно, що ніяких двох карбованців Павло більше не побачив. Як зникла тоді зовсім у іншому вагоні, то й пропала. Ніякого листа, вже ж певно, не одержав. Та він і не сподівався. Давно про те забув.
III
І от — на порозі стоїть вона, ця жінка.
— Ой, Господи, який же ви забудько! — вже зовсім по-свійському докорила. — Таж ви мене врятували на станції Нальчик, що б я тоді робила, коли б не ваші два карбованці? То ж вони просто з неба звалилися!
— Та прошу зайти! — схаменувся Павло, що й досі стояв наприході, аж тепер відступаючи.
— А як у вас гарно, затишно, — кинула оком по хаті незнайома. — Чудово! То кажете, можна зайти? Можна й роздягнутися? А я й забула тоді, з того всього, сказати вам моє ім’я. Мене зовуть Тасею. Тася — і досить! Можна й присісти?
Від такого щебетання несподіваної гості Павло відразу зробився вайлуватий і забув, які слова треба казати в таких випадках. Але Тася почувалася якнайкраще. Вона навіть почала витягати щось із пакунка та розмотувати, — то були тістечка.
— Де тут у вас чайник? Маєте електричну пічечку? О, знаменито! Я змерзла і хочу чаю. Чай, я думаю, у вас знайдеться?