Нарешті Павло потрапив у її тон. Не тільки чай, а й вино знайдеться, і кав’яр, і маринований оселедчик, і ще дещо.
— Я, бачте, старий парубок. Не маю жінки, то мушу сам себе обходити. Сам і господарюю, все сам…
— А я хочу квашеної капусти. Цього, мабуть, не маєте?
— І це знайдеться.
Тасю не треба було ні до чого припрошувати. Вона підразу перейнялася ролею дбайливої господині: вже розставляла тарілки, склянки, цукорницю, тістечка, вино, закуски… Руки її з довгими пещеними пальцями Пули спритні, і все це робилося швидко.
— О, я бачу, й патефон у вас є! Але чекайте, щоб не забути, чого я прийшла… Ось вам мій борг — і дякую красно, сер-деч-но! А тепер…
Павло сидів біля патефона і вишукував платівку, що хотіла б Тася послухати. Тася вийняла папіроси і закурила, — е, це вже Павлові не сподобалося. Він не курить. Але то байдуже. Яка пташка залетіла в його ста-ропарубоцьку хату! Як затишно тут зробилося від помаху жіночої руки! Навіть ці патефонні мелодії, що йому вже були приїлися, набрали знов свого чару.
Час летить, години минають, уже й десята… А як би то було добре, коли б години не рухалися зовсім. А коли б так вечір-у-вечір…
Тільки — хто вона? За ці дві години не можна було гаразд розібрати, з якого вона кола… Алеж певно, що самотня, як і він, -— з усього видно.
— Ми могли б так гарно жити… — нерішучо, під парами вже, в розчуленні від затишку та від пісні «Ніч яка, Господи… «, каже Павло.
Тася скинула на нього очима, окуталася димом із своєї папіроски. Довгим поглядом дивилася — і почала признаватися.
— Могли б… І я так оце подумала... Це моя гадка, певно, вам передалася. Але…
І замовкла.
— Яке «але»? Що в вас може бути за «але»? Ви нео-дружені, правда ж?
— Ні! Я справді сама… — роздумуючи і вагаючись каже Тася.
— Ну, от! І ніщо не може перешкодити нам уложити смільне життя, чи ж не так? — поривався вперед Павло, сам себе не впізнаючи. Він наче боявся, що от вона скажи своє «ні».
Тася ж зробила над собою зусилля і набралася духу.
— Ну, добре, я скажу, — випалила вона. — Я маю дитину. І нікого біля себе. Важко мені. Це хутро…
І не доказала.
Павлові очі полізли на лоб рогом. Та що ж це? Це ж якась напасть у хату влізла! Наче й не схожа на вуличну, — але це хутро, ці пещені руки з довгими пальцями і цей золотий годинник на золотій браслетці наводять на дуже паскудні здогади… Напевно... Ні, так воно не піде! Дитина!? Хоче накинути мені чиюсь дитину, щоб я годував якесь байстря!
— Вже пізно, — суворо сказав Павло. — Я рано лягаю спати. Чи не пора б вам додому?
— Ні, дитина спить, я ще можу посидіти, — спокійно сказала Тася й ще вигідніше вмостилась на канапці. Можна було подумати, що вона навіть збирається прихилитися головою до спинки й задрімати. — У вас так затишно, і ми ще маємо на столі вино, тістечка…
— Йди, йди з Богом, голубко! — вже зовсім змінив тон Павло. — Ось тобі твоє дороге хутро, вдягайся, ось берет... Ну, та швидше! У мене церемоній нема.
Тася повагом встала, взяла хутро й повертіла його в руках, чекаючи, що господар потримає, поки вона знайде дорогу до рукавів, — він же так запопадливо допомагав скидати. Але не дочекавшись, зідхнула й почала помалу вдягатися самотужки. Потім довго викладала свій фран-цузький берет на голові, все те мовчки, і закінчивши цю складну операцію, пішла до дверей. На порозі обернулась, з тією невловною, наче грайливою усмішкою сказала:
— А ваші пляни, товаришу Барабаш, нікуди не годяться. Ми якраз оце розглядали в головному управлінні будівельного тресту проекти від обласних контор. Мені доручено було перевірити ваш проект, і я його сьогодні забракувала. Там у вас невірні розрахунки.
34
Микола міг би й в університетській книгозбірні працювати. Є там загальна, є й окремий кабінет історичного факультету. Ні, тягне його сюди, тільки тут праця, думки. Чи тому, що тут така простора заля? То й тут є окрема кімната для науковців та дипломантів. Але ні! Лише в цій залі розмотуються зародки ідей, закладених у насінні, його власному прізвищі. Тут лише можуть оживати ті шкіряно вбрані, огнисто бородаті дядьки із золотих ваз.
Дивно, чому? Та Сай померкла в його очах — приблизно з того часу, як він довідався про її жалюгідну репутацію графоманки, про її підмочену біографію. Тепер, позбавлена серпанків загадкової романтичности минувшини, вона видається йому зовсім нецікавою. Від похмурости вона часом зовсім погасає. Інколи тільки — оце-гостре щастя, що ні від кого. Тому Микола завжди знає, де вона сидить, він уже звик, що й вона тут. Але що з того? Це нічого не значить, не може значити. Вона має собі своїх приятелів, там он у фойє, а він начепив собі на плечі гніду мару, душа ж його належить Надійні. Нее скоро зміниться, цій Майїній халепі прийде кінець.