Це вершництво з природи своєї просторово аґре-сивне. От чому за скитських часів знаємо скитів і на Кубані, й на Обі, й у Заураллі, й на Алтаї, і на Дунаї, й у Семигороді, і на Райні… Для скитів терен необмежено розтяглий, бо він же не лан для хлібороба, а простір, сезоново заселений для випасу, або для грабіжницького наїзду на чуже добро. Що більший простір опановують вершники, то більший мають зиск. В цьому й пояснення евразійства скитів. Скитство — імперіялістичне. Держава скитів — держава вершників із центром на Україні і безмежно розтяглою територією. Теренові простори її — від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю.
Скит зневажає працю біля землі. Він — вершник, що любить похизуватися своїм конем, своєю розкішною зброєю, прикрашеною золотом, кінською збруєю, пиш-. ною одежею. Все це він здобуває у війні. Кочування й жадоба наживи привели його до Туркестану, до Ірану, у давні культурні країни Закавказзя, в Асирію-Вавилонію, Палестину… Що це була велика потужна сила, варто лише згадати 614-й рік до нашої ери, коли скити зруйнували Ніневію, утвердилися на Закавказзі, заснували твердиню Саккиз, столицю Мадія...
Гарного предка відшукав ти собі, Миколо, їйбогу! Світовий розбишака. Та проте… я думаю, кожен англієць і француз хотів би мати таких предків. Ого, як би вони ними пишалися!
Тут Микола знов пригадує собі всі оті родовідні ле-ґенди, що явно доводять автохтонне походження скитів. Якщо тато Геракл залишив слід своєї стопи аж на камені, то як же не вірити леґенді?
Так гарну думку про автохтонне походження скитів безжально розбиває археологія. На підставі розкопів скитських могил усього обширу Скитії, вона виявляє, що скити в наших степах гарцювали вже в дев’ятому столітті до нашої ери, себто, вживаючи археологічної термінології, саме тоді з’являються ознаки скитської культури: зброя, кінське спорядження і звіриний стиль. Трохи раніш об’явились вони на Кубані, вже потім над Дніпром. А найбільшого розквіту й пишноти досягли вони у п’ятому-четвертому столітті до н. е. у царських могилах біля Никополя. Такі самі могили, тільки скромніші, розкидані на Київщині, Вінниччині, Кам’янеччині, на Полтавщині, Вороніжчині, на Дону…
Чи не болітиме голова від усіх оцих поглядів? І головне, сто років уже розв’язують це питання — чи скити наші предки? — та й досі ще не вирішили. Є прихильники одного і другого погляду, з найпереконливішими доказами. Микола може собі вибирати ту думку, яка йому ближча до серця, до почуття, до інтуїції. Тому він дуже уважно нотує собі твердження сучасної археології, що звіриний стиль розвинувся не де, як над Чорним морем. Мовляв, аналіза речей звіриного стилю на всьому обширі показала, що ориґінально походять вони звідси, а ті, що на Алтаї, в південному Сибіру тощо, — вже наслідування й поступовий відхід від початкових зразків. Що далі на схід, то ця «скитська тріяда» (зброя, кінське спорядження і звіриний стиль) щораз більше втрачає суцільність, а найповніше вона збережена тільки в Причорномор’ю…
49
О, Небо, яке тягучо-монотонне існування! Те, що здавалося з верхом цікавим, стає безбарвно-сірим, як тільки воно не змінюється іншими вражіннями. Як це сидіти на одному місці? Душа Гаїнина потребує зміни краєвиду, руху, їзди, а що цієї зміни нема, то їй видається все жахливо нудним. Життя само по собі вабливе й цікаве, але монотонія щоденности вбиває цю привабу. Так і з цим «Романом Синьої Панчохи». Монотонний став, нудний, і композиція його виразно млява. До кінця цього зошита Гаїна не дотягне.
Збагнути тільки! Яка вона бідна, — навіть і цю монотонно книгозбірні боїться втратити. Жах! Ці два дні Нового року книгозбірня буде закрита. І в такі дні Гаїна гостро відчуває, що їй нема куди подітися. Питала Зіну, де та буде зустрічати Новий рік. — На Марсі! — каже.