— На Марсі, то на Марсі, чи я до тебе з ножем до горла?
— Посиділа в Зіни Гаїна та й пішла, — вже більш і до неї не хоче. Але чому Зіна так сказала?
Таких, як Гаїна, є більше. Ось оцей безпритульник у обмотаних ганчірками черевиках, у пальті, що на спині розлазиться й показує обвислі шматки вати, підперезаний ремінцем, з давно неголеною щетиною на щоках. Він приходить рівно о дев’ятій, як відчиняється книгозбірня, а покидає залю за чверть до одинадцятої, аж як дзвонить останній сигнал і гаситься світло. Напевно, йде в якийсь куток під сходами, де йому дозволено ночувати. А Гаїна ж його знає! Він закінчив Інститут народньої освіти, чи пак не закінчив. Його за щось викинули з останнього курсу... Цікаво, що він читає? Мабуть, якусь ідеалістично-містичну філософію… А міг би викладати в середній школі. І чомусь користується тут даремним теплом...
«Чомусь»... Хто це каже?
50
Важлива новина! У місті Саккиз, в сучасному Кур-дистані, знайдено скарб. Скарб цей, за всіма ознаками, належав скитському цареві Мадієві. Чудові речі із золота, срібла, бронзи й кості. Золота пластина із священним деревом та фантастичними тваринами, золота пряжка із зображенням лева й грифона, два браслети з качками й левом, уламок золотої обкладки піхов меча із зображенням антилопи-сайги, три уламки бронзових поясів, заповнені фігурами биків… А найцікавіша й найкраща річ у цьому скарбі — золотий пояс, вкритий пггудерним взором. Ніби гілля, а поміж ним позаплутувані спокійні олені та баранці… Були там ще аси-рійські речі, мабуть, воєнні трофеї…
Скарб цей правно належиться йому, Миколі Мадієві. Це ж його спадщина. І кому б його подарувати, того золотого пояса? Думав-думав, і не знайшов нікого іншого, крім Гаїни Сай.
51
Мир на душі. Нехай всі вони бавляться, танцюють, веселяться — Гаїна ось зустріла Новий рік працею. А тепер лягає спати. Мир на душі!
Найвища любов, що поглинає і живить одночасно, — любов до красного письменства. Це бездонна криниця, що ніколи не відмовить цілющої води. Ця любов некорислива, не забирає душевних сил. Коли душа спустошена, затруєна, — пий із цієї криниці, там завжди знайдеться те, що тобі сьогодні, як лік, потрібне.
Але от дивно! Не спустошення, а інше, — тягар тиску ззовні, отого презирства й зневаги, і депресія, що в неї все глибше й глибше поринає останніми часами Гаїна, ось що виллялося несподівано в творчу екстазу! Тоскна душа заспівала радісну пісню. Що сталось?
В ній зродився творчий вихор. Це ще тільки вихор, хаос, каша. Але з неї вже вимальовуються окремі картини, сцени, епізоди...
Силкується вона заснути, щоб дуже рано встати і з свіжим запасом снаги рвонутися до праці. Але розбурхана думка рине нестримним потоком, хоч бери та зараз усе записуй.… Між океаном хвиль жовтого колосся і синього неба біжить вантажна машина, повна людей. Тиша й спокій, мир і блаженна краса в природі. Ось нова сцена: ця сама автомашина під’їжджає до будинку сільради. Але що це? На ній висить чорний прапор. Нема й живої душі у цім селі. Усе вимерло, а що мало силу, то хоч рачки, а вилізло з нього.
Друге село — чорний прапор… Третє, четверте... На тлі океану пшеничного колосся — океан людської смерти. Та невже ж усі села тут вимерли?
Знов сцена: довга будівля, настелено в ній соломи, а в одному кутку купка людей. Ні, ще не всі вимерли. Двадцять, чи трохи більше їх — це всі, що зосталися з села, де перед голодом жило п’ять тисяч людських душ… Ці рештки села, два десятки чоловіків і ще менше жінок, живуть нині у колишній панській економії, тепер радгоспі. Отут і сплять покотом на соломі в стодолі, бо тут вариться щодня клейка каша з зерна. Сам голова дозволив сушити на блясі трохи збіжжя з нового врожаю, щоб хоч цим врятувати ці кістяки… А чого ця жінка тут хоче?
— Чи не бачили ви моїх дітей? — ходить вона по подвір’ю та всіх питає, — сама скелет, очі нічого не помічають.
Ходить вона й по селі, по отих зарослих бур’янами вулицях, біля хатів, з позабиваними дошками вікнами та дверима. Тут десь її хата... Чи не оця?
Здається, от-от вийде господар з хати, так усе в цім подвір’ю ще живе й дихає. На плоту сушаться горщики, розвішана верета поруч. На дровітні — сокира й нарубані… що? Частини воза? Ось і кожух сушиться на жердці під стріхою, але сама хата — без дверей, шибки в ній побиті, вікон нема. Ні, не вийде з неї ніхто, нема ані господарів, ані злодія, охочого до кожуха. Це — вимерла хата. Це — вимерла вулиця. Це — вимерле село. Тільки мухи ще літають тут, приваблені скелетом корови та шкірою з собаки на гнояній купі.