Чого найбільше хотілось би Миколі у цю хвилину, то це… Ідеально було б, якби так зайшов у кіно та побачив фільм із життя скитів. От, хоч би ту сценку, що перська армія вишикувалась до бою, напружений момент перед початком битви, — а в рядах скитів насупроти якесь замішання, сміх… Що таке? Та он проскакав заєць, і всі вони із криками та галасом за ним по бігли. — Ну, як ти з ними будеш воювати, коли вони цілковито зневажають нас!? — вдарився руками об поли Дарій. — Мабуть, треба, поки не пізно, завертати додому…
І чому це нікому досі в голову не прийшло поставити такий фільм? Це ж була б надзвичайна річ!
А справді, чи не зайти б у кіно?
Він уже стояв біля кричущих реклямних світел якогось кіна на Хрещатику, як відчув, що його смикає хтось за рукав. Озирнувся — Євген Цюрупа. Та не з порожніми руками, а навантажений двома об’ємистими торбами. Він щойно вийшов із «Гастронома».
Навіть не питаючи, Євген переклав одну торбу на руки Миколі й скомандував:
— Ну, гайда!
— Та куди? — отетерів Микола.
— Добре, що зустрів тебе… Це недалеко тут, на Рогнідинській. До сестри.
Микола знизав плечима.
— Досить цікава пропозиція. Хто ж там мене чекає?
— А хто кого під Новий рік чекає? — запитанням відказав Євген.
Але в другу мить він схаменувся й забрав пакунка назад.
— Ну, чи не адійот я, справді? Вибач, забув! Замість привітати тебе з путами Гіменея, тягну на зустріч Нового року. Там десь люба жіночка чекає, а я…
Микола зовсім скипів. Що він верзе? Яка жіночка?
— Та не прикидайся! — верзякав далі Євген. — Вітаю з законним шлюбом!
— Що, що?
— Знаєм, знаєм, — просторікував Євген, не помічаючи щодужчого Миколиного роздратування. — Якась Майя тебе вловила!
— От, саме вловила! — остаточно вибухнув Микола.
— Це вже не перший раз чую я, що вона розпускає таку пльотку. Ніяка вона мені не жінка, а я їй не чоловік.
— А як не чоловік, то хто? — спитав Євген, уже посміхаючись.
— Ат! Багато говорити, мало слухати! — відмахнувся рішучо Микола від небажаної теми. Не буде ж він так просто з мосту розказувати, в яку дурну й прикру ситуацію потрапив помимо волі, та як не може з неї вирватися… — Ходімо вже краще до твоєї сестри… якщо не вижене. Скажи ж хоч, як її звуть. Аріядна? Здається, навіть знайомий із нею… Чоловік її — Тарас?
Лагідний і інтимний настрій Миколин геть зовсім утік від такої новини Майїної. Як же вся ця історія гнітить його! Як виразно відчув він цей тягар сьогодні, коли всі єднаються за своїм духом і звичаєм, а він і на вулиці не може цього осоружного Майїного духу здихатися! Геть від усього, що нагадує Майю!
І Микола сам забирає більшого пакунка від навантаженого Євгена та стромляє ногу в пухкий сніг, що тим часом нападав круг них.
— Пішли зустрічати Новий рік!
53
Кілька слів. Працює. Зразком їй — великі трудівники-творці. Це корисно дивитися на себе в дзеркало, — марні надії відпадають. «Небезпечний поворот» Прістлі — ось її теперішня любов. Яка майстерна композиція! Вже давно не хвилювала її так письменницька майстерність.
У неї виходить інакше. От, замість одної речі, виходить дві. Тісно головній ідеї в одній композиції. Її «Жменя колосків» розпалась на два оповідання…
Гаїна лічить дні. Уже дев’ятий. Не хочеться їй на-повнювати себе знов тим напруженням. Відтоді, як не ходить у книгозбірню, вона працює й думає. А то — не було іншої гадки. Чи буває там Вродливий? І що?
А нехай не буде такий задавака! Чи може й не зауважує, що її не видко?
Все це, як сон. Ніяких матеріальних слідів. Навіть слова, навіть голосу не лишилося… І все це нематеріальне раптом обірвалося. Сила погляду, вияв очима дум та почувань — чи це матеріальна сила?
Це все, що лишилося Гаїні від трьох місяців минулого року. Навіть імени не знає. Дуже дороге воно, покищо, а потім… і це витре час.
Отже.. цього зошита, виявилося, забагато для роману. Тепер доведеться дальшим сторінкам дати заголовок: «Скрипіння Синьої Панчохи».
Розділ 2
1
Одна думка, от уже від якого часу, шкрябається в Миколиній свідомості, ще навіть і неоформлена добре. Її можна було б грубо окреслити такими словами: от малюю я собі картину життя-буття на наших землях, шугаю думкою вширшки-вглибшки, наштовхуюсь на провалля — нерозв’язні проблеми, — але все це веде мене або на схід, або на захід, або на південь... Там наші партнери у грі розселення та споріднення. А де північ? А де «старший брат»? Гей-гей, на північ від України нічого не існувало, крім озер та болот у лісах, як на Дніпрі вже почали оформлюватися перші родові громади. Повшце сучасних північних етнографічних кордонів України так, як одрізав. Нічогісінько!