Зате ж як густо насичена наша земля пам’ятками неугавного життя! Тисячі й тисячі могил та курганів розкидані по всій Україні від Кавказу до Карпат, — на Поділлі, Київщині, Полтавщині, у Причорномор’ї, в Криму, на Кубані… Багато з них розкопані ще в минулому столітті, багато скарбів із тих могил ще в глибокій старовині розграбовано, багато в ленінградському Ермітажі опинилося, а багато ще спить сховано у землі. А проте, вже можна, образ за образом, відтворити, які були наші попередники на цій землі.
І коли Миколу цікавить широкий розмах зв’язків доісторичної України із західніми кельтами, південними греками, східніми саками, кавказцями й закавказцями із Месопотамією та Єгиптом включно, — то не менш йому цікава, а може ще й цікавіша різноманітність людности на землях України. Як вона виглядала дві з половиною тисячі років тому? На заході, там, де раніш проживали стародавні трипільські племена, на басейнах рік Дунаю, Дністра, Богу й правого берега Дніпра, проживала осіла хліборобська людність. Ці алазони, калліпіди, аґатирси, орачі мали хліб «у кучах» (мабуть, скиртах) і сіяли не тільки для себе, а й на продаж. То й справді археологія знаходить у цих самих місцевостях зернові ями, рештки наземних будівель, а в могилах — ручні жорна та залізні серпи.
А що далі на схід, то там дедалі все більше скидається на торт: шари осілих перекладені шарами напівосілих номадів, що ото перекочовують з місця на місце разом із своїм скотом і повстяними хатами-вежами. Гелони, будини, савромати… А надто голосні царські скити, що ото так зневажали працю коло землі та всіх інших скитів вважали своїми рабами. Оце вони й посідали низ Дніпра від порогів до Чорного моря, від Дунаю до Дону.
Микола сильно підозрює, чи не отих царських скитів найбільше знали греки-колоністи. І це по їх згадках маємо ми судити тепер, чи всі одвічні населювачі різноманітної й різноплеменної Скитії були іраномовні?
А які цілковито протилежні характеристики позалишали грецькі хронікарі! Тут тобі и святе плем’я гіперборейці, що не знали гріха й помсти Немезіди, і поруч — жорстокі й немилосердні скити, пияки, завжди ладні битися та сваритися. Один самовидець каже, що як потрапиш до них, то тебе, чужинця, нагодують і переночують, ще й довезуть до другого племени, з наказом якнайкраще гостеві догодити. А другий запевняє, що скити негостинні й дикі звичаєм-…
І вся ця строкатість об’єднана одним зразком характерної скитської культури на всім просторі України. Ото й тільки, що в степу, на Запоріжжі, вона пишніша й розкішніша, а в лісостепу дещо скромніша… Так мовить археологія…
2
Взаємини із Зіною невтішні! Зіна чомусь згубила свою вчорашню затишність та сердечність і тепер Гаїну пригноблює її доскоцько-допитацька хватка. Моторности й сприту Зіні й раніш не бракувало, але чомусь вона так не випиралася. Що воно таке? Що змінило її так? Невже оті таємничі успіхи «на Марсі»? Не каже.
На тлі цієї моторности Гаїна почуває себе якимось вайлом, блідим персонажем без кольору й барв. Може й справді? Як так знічуватися, то може краще відійти зовсім?
Тягне її в книгозбірню, а не йде. Знає: все те марно, і не до саморозвитку там їй. Стомили Гаїну саморозвитку цікавість теж затамована. Зборює її глуха туга за щастям, що не дається в руки, а тільки облудно блимає здалека. Зміни! Хай прийде щось гірше, але інше.
Оця ненапоєна спрага мордує Гаїну, але не доконує. Краще б захворіти й умерти, ніж терпіти оцю довгу агонію...
Один проблиск: зустріла секретаря журналу «Червона зоря», він казав, що її оповідання буде надруковане в черговому числі. Рік уже лежить це оповідання з ухвалою до друку, а тільки ніяк не потрапить на сторінки журналу. А тепер, каже він, принципали всі поїхали «визволяти Західню», він сам складає число, то скористався давньою ухвалою… От! Не всі тебе гонять. Є такі, що подали б руку, тільки непомітно.
Але Гаїна боїться цьому повірити. Щоб не було гір-кости розчарування. Повірить тоді, як уже побачить.
3
А якби так Геродот помер у дитинстві, або зовсім не родився — що б ми знали про пишний похоронний ритуал скитських царів на Запоріжжі біля Никополя? Тепер з’єднані докупи два джерела цілком вияснюють значіння Ідантирсової відповіді Дарієві: «Ти думаєш, що ми тебе боїмося? Це наш спосіб життя, персе! Ми не маємо міст і постійно переходимо з місця на місце. Але слухай-но! Якщо хочеш помірятися з нами силою, то спробуй розшукати могили наших предків і їх розкидати. Тоді побачиш, уміємо ми битися чи ні…»