Могили предків! Ось, які найбільші святощі цього дикого, варварського народу. Ось, що найдорожче скитові, який знає, хто він і чий нащадок. Ось, чому похорон царя — епохальна релігійна містерія, що для неї весь нарід не жалує нічого. Ось, чому разом із покійним царем ідуть у могилу його найвірніші товариші, його люба жінка, його найкращі табуни коней, пишна одежа, золотом прикрашена зброя, золотом вкриті ки-лими, а через рік ще й молода гвардія, п’ятдесят найкращих юнаків-їздців… Божественний за життя, він тепер ще могутніший, а його могила — храм-святиня, найдорожче, що треба боронити.
Сором тобі, Миколо, що ти не втямиш, чому це так. Хіба ти забув стародавній переказ про своє походження від спільного предка? Кожна дитина знає, а ти забув. То слухай же!
Отут над Дніпром жив колись твій пращур, на ім’я Тарґітай, син Папая, самого бога неба, грому й блискавки. І була в нього жінка, Бористенівна, Дніпрова дочка. Народилися в них сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Володіли вони цими землями утрьох. Аж ось одного разу упало з неба (від діда Папая) золото: золотий плуг, золоте ярмо, золота сокира і золота чаша.
Як побачив це найстарший брат Ліпоксай — підбіг, щоб забрати. А золото взялося вогнем. Підскочив середульший брат, Арпоксай, —-що за лихо? Знов ані приступу, зайнялося. Аж як наблизився Колаксай, золото перестало горіти. Він забрав ці золоті речі собі. А тепер самі судіть, що воно за оказія! Брати погодилися, що від діда Папая прийшов знак, кому бути царем над усіма скитськими племенами. Ото від того Колаксаєвого роду і пішли царські скити. Всі вони почали називати себе родовим іменем — екологами.
То хіба ж із цього не ясно, що скити походження божественного, а втілення цієї божественної спільноти — їх цар? Ось, чому гріх кривоприсягати царським іменем. Умреш!
Цар цей був батько, бо ж і всі вони були між собою брати, діти їх були спільні. І ця кровна спорідненість, походження від одного предка Колаксая, й була причиною їх дивовижної здисциплінованости, послуху й такої пошани до могил предків.
4
Десять днів Гаїна не була в Києві. Руки попухли з холоду, кілька разів на день замерзала. Цілі два дні їхала, в заметіль ішла, — всього було! І було чудово! Було холодно й весело. Так би, щоб усе життя в дорозі, ніде. Щоб кожне застояне під тобою місце було тільки перепочинком, зупинкою, спогадом вчорашнього, — а перед тобою щораз усе нове. І чому доля присудила їй монотонію одноманітности, прикувала до одного місця, коли її місце ось таке — у просторі, завішеному між небом і землею? Її потреба, щастя й смак життя.
Тільки оті зусилля при розмовах із людьми… Зветься це відрядженням від газети до колгоспів, щоб зібрати матеріял і подати репортаж про підготову до весняної сівби. Норми виробітку, виробничі пляни, соцзмагання й стан посівної кампанії, — признатися, за кілька днів знудило. Цифри й відсотки. У репортажі має бути штучний патос, а на лиці в цих людей його не видно, навіть штучного. Вони тобі говорять про цифри й відсотки, а на думці в них щось собі своє. Про живе й дійсне, чим дише колгосп, треба здогадуватися з невисловленого, випадково сказаного, з інтонації й виразу, з дрібного спостереження, яке начебто нічого й не значить. Але й це краще, ніж душевне напруження тут у місті. І чим навіяне? Гай-гай, ефемерою!
Приїхала додому, — знов тягне її туди, де можна побачити Вродливого. Чи він хоче Гаїну зовсім із Києва вигнати? Пагубо, де ти взявся на мою голову? Йому десь то цікаво спостерігати цю незґрабну, нічим невиправдану прив’язаність. А Гаїна цього зовсім не хоче.
Там на природі, серед засніжених полів, серед ярів та байраків, завішаних миготливо-прозорою павутиною снігової мли, дивувалась із себе Гаїна. Що ж простішого, як подивитися ввічі й щиро сказати: «Буря намітає снігові кучугури й розмітає їх. Так і ми.» Може від цієї одної-єдиної розмови з ним зацікавлення впаде, розвіється, а зостанеться чисте місце, як було кілька місяців тому? Чого боятися? Який тут сором?
Такі слова в’яжуться в голові, наче розмовляє з ним. От бачить його перед собою й усе це каже. Про свої таємні мрії, що їх на слова перекласти небезпечно. Про початки й кінці, чудні й безмовні. Про своє прийдешнє без майбутнього. Про оці вчорашні дороги по засніжених просторах і чудове її ніде. Може й про однакові колгоспні контори та замкнених у них на ключики людей…
Чи могла б усе це сказати? От, узяти й написати б такого листа. Чому не можна хоч писати, коли нема дружньої розмови?