Так би треба було піти в книгозбірню, понишпорити в енциклопедіях та в книжках із психології, — як же зветься це щастя! Чи й іншим воно відоме? Ніхто нічого навколо не скаже. А запитай — ще засміють. Перша Зіна… Вона вже раз її висміяла. «Ох, яка ж ти незбагненна, складна істота! А я не вірю!» — поглузувала Зіна, як Гаїна почала була їй приблизно отакий стан описувати. Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?
А «Трактористка» не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…
Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: «Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?» — «Я вже грамотна!» — відказує мати. — «Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна.» — «А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!»
9
Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…
І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.
Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.
Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...
Навіть Майя заслухалася. Справді, наче Маруся з часів громадянської війни, командир загону… А що то за Заріна? — А то була в Закаспії цариця саків. Вона таку добру пам’ять про себе залишила, що саки висипали їй високу могилу, а на ній поставили золоту статую… Ще дуже багато переказів є про амазонок, що вплелися в грецьку мітологію. От, Іпполіта...
Але Майя вже позіхає, їй завжди стає нудно, коли мова заходить про грецьку мітологію. Вона швиденько міняє тему. — А ти розкажи, як то колись говорив, про старовинні традиції державности на Запоріжжі та про спадковість цієї традиції в руських князів, чи ото запорозьких козаків… Чи як то ти казав? — А що ж, може ні? Та на Дону й Кубані ще до революції козак мав ставитися до війська у повному спорядженні, — із своїм конем, харчами. Це ще скитська традиція. Вони так комплектували своє військо. А хто не мав коня, то не міг брати участи у поході. А втім усі вони були при зброї, себто, по-нашому, козаки. Не дивуюся, що за Хмельниччини усі вважали законним своїм правом бути козаками. Вони ж — нащадки вільної суцільно озброєної людности і дико було їм, що одним це право визнається, а від других відбирається… Або ж, — князь і дружина… Це ж традиція скотарів, що охороняли свої череди… Або, — побратимство… — А що то ти колись говорив про столицю на низу Дніпра, де потім була Запорозька Січ?