Щоб нарешті виспатися, пішов він до товариша і заночував там. То вона другого дня прибігла в книгозбірню, розлючена оса. Бурхлива розмова в фойє. Микола намагався стишити її розгуканість. Нарешті, не витримав і не знати, звідки взялися ці слова:
— Відчепись, сатано! Я тобою бриджуся!
Вже зрозуміло?
— Ах, та-ак? То пам’ятай же! Я тебе доїду!
Фуріозно повернулась і, роздуваючи ніздрі та розвіваючи патли й поли свого пальта, побігла вниз сходами.
Хай біжить! Як може вона Миколу «доїхати»? Він уже затверджений кандидат партії. Він уже майже аспірант, бо так вважає керівник катедри. А Майя хай собі летить під три вітри із своїми нічними візитами. Микола навіть не шкодує, що вирвалось те важке слово. Її ж ніщо інше вже не доймає. Колись же треба було їй це почути.
Може й зовсім переїхати десь інде, щоб ніякі Майї не знали туди ходу? Ось хай-но тільки впорається він із новими ускладненнями, що виринають у ході його праці…
… Весь час його дивувало, що Геродот каже, та й сам скитський цар Ідантирс потверджує, — скити не мали міст у свойому степовому царстві. Та й археологія ще, покищо, в степу від Дону до Дніпра не відкрила городищ, крім величезного Кам’янського. А що ж то за городища, оті величезні укріплення, часом на сорок кілометрів завбільшки, — Немирівське на Поділлі, Мотронинське, Шарпівське й Пастирське на Київщині, Більське на Полтавщині? Скитські вони чи не скитські?
Ой-ой-ой, та цих городищ на Україні сотні! На Харківщині відомо їх 120, на Київщині — 455, на Волині — 350, на Чернігівщині — 150, на Полтавщині — 90. А скільки ще невідкритих! Ці городища оточені масивними валами, на гребні тих валів стриміли високі дерев’яні частоколи, а за валами — глибокі рови. На високих горбах — могили, невід’ємна частина цього пейзажу. Будівель у таких розлогих городищах знаходять небагато. Видко, вони відогравали велику ролю під час небезпеки. Люди з околиць збігалися із своїми манатками та худобою, щоб сховатися в цих валах.
Виявлено вже, що городища ці започаткувалися ще за передскитської доби, але таки найбільшого свого розвою досягли вони саме за скитських часів. У високих могилах, що належать до краєвиду цих городищ, поховані племінні князі із зброєю, прикрашеною в звіриному стилі, — тільки все це вже скромніше. Вже нема тієї пишноти, що в царських могилах біля Никополя. Нема й співмрущих людей, похованих разом із володарем. Нема й коней, їх заміняє чудове кінське спорядження, в скитському таки звіриному стилі, та досконаліший, краще вироблений посуд, ніж у степових могилах простих скитів. Інакший і спосіб впорядження могили, ніж у степу. І часто тут трапляється тілопалення… То скитські це городища й могили, чи не скитські? А є їх, цих могил скитського-нескитського вигляду по всій Україні тисячі.
От, над чим тепер ламає собі голову Микола.
Це, мабуть, — міркує він, — у цих городищах були осідки племінних князів із дружиною. Це в цих дворах вироблявся той княжодружинний устрій, що потім панував у Київській Русі. Князь із дружиною разом у бій-похід рушають, а потім разом і бенкетують, п’ють мед із турячих та оленячих рогів. Чара кружляє довкола столу, князь дари роздає. Бояни з гуслями співають князеві й дружині славу. Кожне наввипередки чваниться своїми подвигами... Ігри, перегони, самоборці... Дружина за свого князя і в вогонь, і в воду піде, а князь своїй улюбленій дружині нічого не жалує…
Тут Микола своїм внутрішнім зором вловив те, що вже вималювалося в образах, але ще не виклалося в слова: щоб утворився єдиний український нарід, скільки то в нього ввіллялося різнородних заквасок, які то ме-таморфози-перетвори відбулися тут, на цій землі! Але це ще тільки відчуття, подібне найбільше… на стан закоханости. Наче на високій горі, п’єш озон і далеко-глибоко бачиш усе.
Раптом він відчуває, що пройшов по ньому струм. Підніс очі... Що він бачить? Ляодіка сидить у залі, за кілька крісел, он навскоси.
Я її відчув, ще заким побачив. Що воно таке?
А візія вже плавко розкривалася.
… Це ж ці найбільші городища — Немирівське, Шар-півське, Пастирське, Мотронинське, Більське — стережуть лісостеп від степу! Вище них скитське степове царство не сягало. Лісостеп жив своїм життям, ніколи там не переривалася тяглість традицій, успадкована від давніх, ще з бронзової доби, пращурів. Ніколи тут не було раптової зміни людности.
Можливо, — міркує Микола, — степові герої й запа-новували тут сміливим наскоком. Але були це малі ізольовані одиниці — князь із дружиною — і вони швидко тонули в місцевій гущі, зливалися із старожитніми, переймалися їх інтересами й кивали пальцем до своїх степових братів так: «Можете собі йти походами на Закавказзя, і за Дунай, і в Крим, і куди хочете, а сюди — зась!» А людність лісостепу також придбала собі дещо: державотворчу систему, — князя-дружину, що взяли на себе обов’язок захищати своїх людей. Князь-дру-жина, це ж інституція, що витворилась у середовищі скотарів-пастухів, отже, вона скитська. Але ось, як вона защепилась по всій Україні: виквітувала Київську Русь — і хіба ж тільки Київську?