Та проте ця державотворча організація, вирощена з кровноспорідненого роду, наклалася на старіші традиції. Тому тут князь уже не божество, як у степу, а лише старший — керівник у поході, жрець у жертвоприношеннях.
Знов стоїть перед Миколою питання. Та чого ж це так, що та ж сама людність на низу Бугу, Дністра, Дунаю — підкорилася й мусіла давати данину хлібом скитам, ба навіть звалася Скитією, — коли ж там жили хліборобські племена, — алазони, калліпіди, орачі? Чому вони себе не оборонили так, як лісостеп?
Справді, чому?
12
Гаїна вже себе переконала. Коли б ця людина хотіла, то не відкинула б свого щастя. Перший крок? Він був. І перший, і другий, і от учора. Той несамовитий блаженний погляд — дар за всі її муки. Далі було б тільки розгортання… і ніякого, може, щастя. Ні, був і кінець, сьогодні. Там у фойє, біля балюстради. Проходив із тією гнідою кралею й кинув у той бік, де я стояла, зламаного сірничка…
Нащо ж я йому, сіра, здалася, коли така вистроена цяця в нього є? Розпущені по всіх плечах льокони, біль-їла за неї модна торба через плече, самовпевненість непереможної левиці... Куди мені до неї?
Ні, так краще: не бачити, не виставляти себе на посміх. Що ж, мусіла прийти, треба було в енциклопедії подивитися одне слово.
Гаїна бере із стенду новинок останній нумер літера-турного журналу… І завмирає з несподіванки. Її оповідання! Як дивно бачити своє їм’я друкованим! Наче це хтось інший писав, якесь воно краще, кожне слово ваговитіше. Рік валялося по редакційних шухлядах — і от диви! Не всі ті, кого вона огулом називає «суспільством», викидають її за борт. Навпаки, оборонці українського слова хочуть мати її серед себе. Цей, що видрукував, не побоявся на зборах голосно сказати те, що Зіна й інші шепотять в кулуарах: чому це в Спілці письменників запанувала російська мова? Навіть галичанин, поет Стружак, перейняв цю цинічну моду… Це ж наша зброя — слово, — казав, звертаючись до отієї Талабунової зграї, що й запровадила панування російщини в стінах Дому літератури. — Ми повинні її шліфувати, а не упосліджувати. Українська мова повинна бути й мовою нашого щоденного побуту… Гаїні аж на душі полегшало, як вона почула таке сміливе не-чуване, та ще й з уст секретаря комсомолу. І як він не боявся? А може тому й не боявся, що він комсомолець. І от, диви! Він і Гаїні руку простягнув.
І Гаїна прикипіла очима до сторінок. Невже це писала вона?
13
Вільний козак! Не приходить більше Майя. Микола може виспатися і з свіжою головою прокинутися. Його скити, — перші запорожці, січовики й вершники, — мають собі тепер надійного адвоката перед судом історії.
Не довго думаючи, Микола знімає з них туранське та іранське походження. Вони такі ж близькі до Ірану, як і всі ті незчисленні племена, що гасали в неозорних степах Евразії та викохували в буйних травах шляхетну кінську породу, а в горах Балкан, Уралу й Алтаю видобували металь. Вони такі ж рідні Іранові, як і Греції, дарма, що греки не впізнали своїх близьких родичів. Хіба Сократове обличчя не нагадує степового скита з Солошиного сагайдака? А чи й нашого мудрого українського діда-пасічника?
Микола хоче дивитися на весь процес у сукупності, не розтрачуючи уваги на деталі. Уявляє це він собі так, як наче б бачив на екрані квітку: за кілька хвилин квітка сходить, виростає, розцвітає, в’яне, всихає. Багато сходить квіток, багато народів і самобутніх культур зроджуються і, проживши свій вік, зникають…
Так і ця Миколина «квітка». Може й будяк, — але ж і будяк свою красу має. Греки-сучасники бачили скитів у вигляді будяків.
«Все скитське плем’я руде, як вогонь, — кажуть вони в один голос. — Гнівливі, вибухові, кровожерні, грабіжники. Вони непостійні й поривчасті, в гніві своєму задирливі, нестримні, а як дратуються, то до люті. Нещадно розрубують ворога. Привчені до взаємного грабунку, негостинні. Всі суперечки вони звикли вирішувати зброєю, а кінчають бійку кров’ю. Сміливі безмежно, стрільці бездоганні, а стріли їх затруєні…
Микола лапається рукою за своє волосся. Хвалити Бога, воно в нього не руде, як вогонь, а каштанове. Але проти сонця воно таки відливає міддю. А в дядька Федора таки справді руде волосся, як старе золото… Ой, скитський мій рід, скитський!