І от увечорі Гаїна знов плаче, трьома нападами. Гірко плаче. Всі почуття зринули знов, гримнули, залляли, зімняли. Вдарив по всіх струнах Пагуба. Важко боротися з ним — і допустити в серце не можна. Стільки ваги зразу налягло. Гаїна розхвилювалася так, що мусіла покинути все й піти геть. А він — хоч би що! Прийшов, як наречений, і сів напроти. Вона не хотіла помітити й з годину просиділа, поки якась сила не підвела її очей. Дивиться. Зеленим місячним блиском. І не збирається ховатися з цим. Зацікавлений, трохи здивований, трохи задуманий, трохи втихомирений, дуже добрий погляд.
Що вона має робити? Одне: не помічати. Не поспішати туди. Ця чудова сяйна річ, цей красунь із місячним чаром — не для неї.
Це ж якесь мариво, що з’являється-зникає. І місячний блиск також — не блиск місяця, а відблиск сонця, наша ілюзія. А от —Гаїна, мов лунатик, тягнеться до місяця уповні, що висить у небі. Не вона, а вся її істота.
15
Один образ розкриває новий, ще дальший. Такий, як цей Миколин степ, що в ньому розкошує він, відколи вирвався з Майїних пазурів.
… І на Боспорі, і на Райні не мають кочові скити хат, ні огнищ. Живуть вони у вежах, накривають їх вовною з овечих шкур та повстю. Не їдять хліба, не знають ні плуга, ані оранки. Вежі їх на чотирьох чи шістьох колесах. Це — рухомі доми, часто на дві кімнати, закриті повстю. Туди не досягає вітер, ані дощ, ні сонце. Везуть вежу дві-три пари волів. Чоловіки їдуть по боках на конях, у вежах сидять жінки й діти, за вежами тягнуться отари овець, череди дворогів, табуни коней. Стануть на попас, поки є паша, поживуть, — а тоді далі.
Коли надходить зима, складають усе майно в вежу й переїжджають у тепліші краї. Мабуть, у Крим, — здогадується Микола.
А зима в Скитії люта! Мідні казани від холоду тріскають! У безлісному степу віють холодні вітри, вічно сніг і мороз, а від вітрів ще більша холоднеча. І так — вісім місяців. А влітку — нестерпні спеки.
Отож, як вродиться дитина, її несуть до джерела, мороз чи не мороз, та голеньку занурюють у крижану воду. Витримає — буде, як дуб. Усе життя здорове та міцне. А не витримає, помре, — для дитини краще, бо не зазнає нещастя хорувати і бути нікому непотрібною… Але як уже жиє, то годують кобилячим молоком і «не приставляють до дитини капосних мамок та дядьків», — висловлюючись словами грека, який усе оце нам розказав.
Дивно! То оце з цієї «непривітної, холодної Скитії, де вісім місяців мороз, туман і сніг, з безлісної пустелі, де росте тільки трава», греки з приємністю одержували всілякі добра? І чого тільки не навозили їм! Скотину, шкіру, мед, віск, хутра, солону рибу і головне — хліб. Експорт хліба був найважливішою галуззю торгівлі скитських магнатів із грецькими колоніями. На хлібові й розбагатіли вони, зазнали смак тонких грецьких вин, повдягалися в дорогі тканини, полюбили різні нечувані розкоші, як ото пахучі олійки, спеції, розкішний посуд.
Добрим джерелом прибутку були ще й раби, — роз-повідають грецькі автори. Не було дому в Римі чи Ате-нах, щоб там не вслуговували скити-раби чи рабині. Кожний хоч трохи заможніший дім мав як не стільника, то пекаря, то водоноса. В Атенах поліція складалася із скитських стрільців.
А вже як самі скити ставали панами, то не дай ти, Господи-Боже! Скитська аристократія була дуже жорстока. Панувала над іншими так бундючно, що рабське слугування в них було сполучене із слізьми та пам’ятне в кількох поколіннях.
Вони чомусь нагадали Миколі нашу партійну аристо-кратію, отих різних князьків — секретарів райпартко-мів. Чи хоч би й «членів комітету незаможних селян», отих неохочих до сільської праці вічно бідних гультяїв, що їх радянська влада поробила «хазяями села» і що безжально викидали на мороз сйоїх сусідів, призначених у Кремлі на загибіль…
Може це в них говорять ті предки, що зневажали працю коло землі, а грабунок вважали найпочеснішим зайняттям? Може цей розгром свого ж свата й сусіда — вияв ще невигаслих, імпульсів?
Микола задумався й дивиться поперед себе. Чому Ляодіка така чужа, змінена? Що з нею? От, уже й пішла. Щойно ж прийшла.
Ця загадка, її прізвище… Царське, а вигляд гіперборейський. Може це й загадка нашого народу? Саї й гіпербореї в ньому перетопилися... Чи може ще не перетопилися?…
16
«Я вже вимучилася докраю. Нічого більше придумати не можу, як просити Вас: не спостерігайте мене. Все-все розумію, тільки серце не слухає…»
Витримки, витримки! Смійся, нарешті, з себе, як не можеш до кінця зрозуміти, серцем пройнятися, що нема його для тебе. А листів, розмов непотрібно.