Міська Ірма й сільська Тетяна були не просто собі дачниця й господиня найнятої хати. Ні, вони були зв’язані дитячими роками. Ірма ж виросла в містечку біля Плют. Там її батько мав аптеку, там вони обидві ходили до школи, мала Тетянка — щодня три кілометри із Плют. Минули роки, Ірма опинилася у Києві, вони повиростали, — а дружба зосталася. Бо й Ірма була майже сільська — метка, щира, приятельська. А в розмові її не відрізниш від сільської дитини. Отож і приїздила влітку, наче до себе додому. Та й Тетяна не минала Ірминої хати, як бувала коли в Києві.
Але це було. Тетяна вже в селі хати не має. Чоловік її хтозна де, загинув. Зійшов з очей, утік у тридцятому році, як почув, що мають його забрати за невиконання пляну до двору. Буцім то по хліб поїхав до Туркестану чи до Москви, та й так і не вернувся. Двоє діточок було — померли в тридцять третьому. А Тетяні хазяї села сказали вийти з хати, бо в цій хаті має бути дитячий садок. Куркулів і підкуркульників у селі не треба.
Куди мала піти Тетяна? Прийшла до Цимбаловичів, а другого дня Алік офіційно зачислив її у штат фабрики прибиральницею. Жити от не було де, бо в самих Цимбаловичів така тіснота, що нема де й повернутися. Дві вузенькі кімнатки-цюпки, коридорчик, де треба проходити боком, та спільна з іншими сусідами кухня. Тетяна примостилася десь на Подолі, недалеко біля фабрики, і ото на працю приходила ще вдосвіта.
Але краще б вона не приходила так рано! Одного досвітку вона побачила, що якісь дві тіні виносили з фабрики паки. А вдень виявилася на фабриці крадіжка: украдено кілька тузінів найдорожчих нікельованих ложок.
Хто найперше приходить на фабрику? Тетяна. Хто має ключа від входових дверей? Тетяна. Тетяну й оскаржили в крадіжці. Слідство, протоколи, допити, суд. Але хто там повірить, що каже прибиральниця? Вона не свідок, а обвинувачена, бо інших, — як не шукали, — не могли знайти. Але ж де докази, що це вона учинила злочин? Суд обмежився тільки тим, що ухвалив усунути її з роботи й записати цю ухвалу в її послужний список.
І аж тепер виявилося Тетяні, які це шляхетно-добрі люди, ці Цимбаловичі. Таж така в них тіснота, а вони прийняли її до себе жити. Їм однаково треба у хаті жінки, обоє ж працюють, приходять додому пізно. От і добре, — тепер поприходять, а вдома й попрано, й попрасовано, і обід на столі, і чистенько. Тетяна ж тут у себе вдома!
— Ми тобі довіряємо, як самим собі, — не раз казала Ірма. — Ми ж, можна сказати, сестри!
Чим же Тетяні тут горе?
Одна тільки біда. Де спати? Маленьке те їх мешкання, хоч бери та коліньми розсувай. Вже так би треба було більшого! Та в Києві не так легко. Тисячі на відступне треба дати… Але може щось скоро наклюнеться й без тисяч, — натякала Ірма... То, покищо, Тетяна мусіла тулитися в тому вузькому коридорчикові, у сінях. А вона ж мала колись простору хату, заквітчану клечінням, любистком і татарським зіллям… а на полу — гора подушок була, а на печі — хоч конем грай… а надворі аж до самої річки — зелене розділ-ля… Та й тепер уся її «територія» — оця розкладачка. Щодня раненько треба її приймати й ставити в куток, щоб можна було пройти. Ото тільки й зосталося від колишньої господині-Тетяни, що завжди біла-білесенька хустина на голові.
Нового приміщення не було, а в хаті Цимбаловичів ставало щораз тісніше та й тісніше. З’явилася кравецька машина. Друкарська машинка. Радіоприймач. Патефон. Піяно. Буфет — ледве втиснули.
Та й на столі несогірше. В соробкопі чорта лисого дістанеш, але зате на базарі з-під поли — чого тільки хочеш! Алік, видко, таки добре заробляє, бо не жалує на харчі грошей. Масло, — то масло, кіло, — то кіло. Риба заварна, риба маринована, риба вуджена, риба-фарш, риба сушена, риба в’ялена, риба в консервах, риба смажена, риба варена. Дуже любить Алік рибу! А Ірма обожнює натуральну каву, ячмінної чи з жолудів їй і не показуй. Мала Світлана без тістечок із заварним кремом не може жити. І Тетяні добре в «панів», як вона почала називати їх про себе. Навіть і черг із досвітку не застоює до споживчої крамниці...
От, як то воно в місті! Це піяно напевно коштує вдвічі більше, ніж та корова, що забрали в Тетяни. Ці золоті годинники з грубелезними золотими браслетами, що ото Алік і Ірма покупили собі недавно, — мабуть, більше варті, ніж хата з садибою разом, що колись Те-тянина була. А дивись, вони й не куркулі! Вони — радянські службовці. Скільки ж то вони заробляють?
Жити в одній хаті й не знати — неможливо. Не так багато. Алік — триста карбованців на місяць, а Ірма може трохи менше, може трохи більше. Вона пішла за батьковим фахом, у аптеці працює. А проїдають вони з тисячу карбованців на місяць.