Не крадуть же вони ложки на фабриці?
Ні, не крадуть. Часом тільки Алік по собівартості дістане який тузінь і або кому дарунок робить, або відступить за ту саму собівартну ціну. Так кравецьку машину купили — собівартість за собівартість,
Бо й чого б то мали вони дарувати? Чого мають дарувати вони й Тетяні — то спідницю, то черевики нові, то квітчасту хустку?.. На товкучці куплене, — так думає собі Тетяна, — а втім хто його знає, може й по собівартості?
І ніяково було запитати, звідки то воно все береться. Та одного разу воно само собою відкрилось.
Тетяна стелила ліжко і під подушкою намацала пакуночка. Був наддертий і якийсь срібний порошок з нього посипався. Вона й поклала на столикові біля ліжка, — і так воно лежало, аж поки не прийшла Ірма. Побачила — й швидко прийняла, сховала десь.
— Того, Тетяно, не треба класти так на виду!
— Або що?
— То коштує великі гроші.
— Ну то що? — ще невтямки Тетяні.
— А те, що… Хіба ти не розумієш?
— То може воно крадене? — жартома питає Тетяна.
— Ні, не крадене, — каже Ірма, за все заплачено, але за нього має бути заплачено більше, «по-блату»…
— А де ж ви взяли?
— Та якось там Алік вмудровує... Він мусить із складу в цехи видати стільки, скільки прийняв, але усушка, утруска, — знаєш... Завгосп завжди якось викомбінує. І фабрика не страждає, і ми якось...
— То це ж шахрайство!..
Останнього слова Тетяна не могла вимовити. Бо й вона ж ласувала тими лакотками, що тільки на товчку можна дістати, у перекупок, за десятикратну ціну.
— Е, з паршивої вівці хоч вовни жменя, — безжурно засміялася Ірма. — Хіба за нашу зарплатню можна прожити? Всі так роблять. Хто до чого має доступ, то якось уриває. А потім — «по-блату». Я тобі друкарську машинку, а ти мені пакуночок із срібним порошком... Думаєш — директор фабрики святий?
Нічого не сказала на це Тетяна. «З ледачої вівці хоч вовни жменя». І Алік не раз це приказував, але не второпала тоді Тетяна, до чого то воно було. «Мусиш якось комбінувати, як хочеш жити. Всі так роблять…» Як вони не бачать, що це ж розбій? І гарні ж, добрі, порядні люди, а не бачать!
Тетяна всю ніч переверталася на своїй розкладачці у коридорчику. Оце ж, значить, ті хустки, спідниці, все те, що їй даровано в цій хаті, — все крадене? А як же назвати це, коли з цим треба ховатися? І всі оці машинки та буфети… Казали нам: вас не треба, таких як Тетяна з чоловіком. Вас не треба, ви одноосібники, не хочете йти в колгосп, ви куркулі, своїм шаленим опором стоїте нам на перешкоді… А ми от збудуємо щось величне, гарне. Та як же можна щось гарне збудувати, коли кругом крадіж? Як може будувати величне злодій? Ну, нехай ми пішли на злам, може так і треба було, щоб побудувати нове, величне. Може й треба було відібрати в мене дідівську хату, то ж для всіх… Нехай, то було моє приватне… Але ж це фабричне, державне. Ви ж самі понаписували, що державне — священне.
Вони ж перші й тягнуть. А як не треба державі таких, що чужого не зачеплять, то на чому така держава може існувати?
Від останньої ж думки у неї в грудях похололо. То це може й той суд над нею був через Аліка? Може це він — одна з тих сірих тіней, що несли крадені ложки? — Але друга, насмішкувата, заперечила. Ні, Алік і так добре погрівся на тій крадіжі, бо хто його зна, що вкрадено було і скільки вкрадено. Склали акта, а поза актом, як під полою… І чого це суд не шукав там, де треба було шукати, — може в самого директора?
Її вроджене «не займай чужого» кипіло й нуртувало. Бунтувалося, шукало, як вирватися з-під гніту такої дійсности. Боліло її найбільше з усього те, що й вона мусить бруднитися душею в цьому суцільному багні. Бо ж усе вона втратила, — діти померли з голоду, чоловік пропав, з хати вигнали, — але то було насильство над нею, а гідність її зосталася така, як ця біла хустина. А тепер…. Ні! Ні, це однаково, що видерти саму душу, ні!..
Коли вранці Ірма й Алік повставали йти на роботу, то в коридорчику був повний лад. Розкладачка вигиналася в кутку ребрами, складена й поставлена сторч, а Тетяни не було. Все їй дароване в цій хаті було акуратно складене на стільчику, а тільки бракувало того вузлика, що з ним вона сюди прийшла.
Куди пішла й де притулилася Тетяна, маючи вовчий квиток?
19
Вийшовши від Тараса й Аріядни, Микола відразу ж забіг до книгозбірні, вже перед самим кінцем. Цим разом із твердим наміром підійти до Гаїни і привітати її. Він же нічого не знав!
Цей порив скінчився нічим. В останню хвилину Миколі видалося незручним накидатися людині, що дивиться на тебе сухо, неприступно і навіть наче ворожо. І що б він їй сказав?