А жаль… Це був зручний момент. Книгозбірня була вже майже порожня, ніхто й не знав би, що Микола «водиться з клясово-чужим елементом» та ще й «рупором дрібної буржуазії»...
Але що було б потім? Що з цього вийшло б? В останню хвилину, вже мало не заговоривши, Микола передумав. І тепер хтозна, що ця людина про нього гадає.
20
Трохи-трохи свіжого повітря, трохи стати збоку, подивитися на себе і засміятися легким сміхом. От, чого хотіла б Гаїна. Хотіла б бути оце зараз удома на хуторі, серед степів і левад, плюскотатися ногами у хвосі, щоб легіт ворушив волоссям і щоб осокори вигравали срібним листом, таємно щось шелепотіли, щоб зелені коники стрибали у траві, щоб було дитинно-весело від пухких кучерявих баранців на синьоблакитному глибокому небі. Заплющити очі й потім розплющити: як усе синьо!
Та ні! Зверху ллється молочне світло на величезну залю, схилені голови біля столів із зеленими затінями світел. Он і те чоло з виразними півкулями і ледь хвилястим обрамленням каштанового волосся.
Працює. А тепер відчув Гаїнин погляд. Встав, вийшов на свою півгодину. Він уже не буде працювати. Нервозність опановує його. Що ж, хай так! Хай і обридне йому одна особа своїм мовчазним замилуванням, і він зовсім перестане зважати на неї, як і Гаїна на одного тут жахливого телепня…
Може, якби Вродливий перестав зважати на неї, Гаїна якось видихалася б з чаду й навіть сама з себе засміялася б. Яке було б їй діло до того, що якийсь студент сидить на голках, крутиться, забіжить хоч на хвилину, мов шукаючи когось? Чи надавала б такого великого значення вчорашньому?
Вчора перед самим замиканням книгозбірні Пагуба вбіг у залю, глянув туди-сюди по всіх закапелках і вийшов. Поки Гаїна збиралася, здавала книжки, минуло ще пів години. А, ще й він тут? Стоїть на середньому зламі сходів, ще не пішов? Когось чекає? Вже ж нікого в залі нема.
Одягла Гаїна своє картате пальто і свою «чупирад-лу» на голову, неминуче мусить із ним зіткнутися. Кого ж він чекає? Ступає назустріч Гаїні... щось хоче сказати? Підійшов ближче, подивився… і пішов. Ще раз обернувся.
«Подивився»... «Обернувся…» Що ти ще можеш думати?
То й от! Вранці ти обіцяла, що підійдеш до нього. А ввечорі сам підходив, чекав, переймав… А ти — «свята та божа», вдала, що «і я не я, і хата не моя»…
Для Гаїни це вчорашнє повне таємничого значення. Але невже вона не зважиться ступнути до нього, сказати слово? Ні, нема сил, нема сил… Вона боїться, як... кинутися під трамвай!
21
Чорне рядно!
Чорне рядно накрило всі райдужні Миколині перспективи. Прощай, наукова кар’єро, аспірантуро! Його дипломну працю наперед визнано дефективною, ще й не бачили її. «Буржуазний націоналізм, рабське наслідування ворожих концепцій контрреволюційного історика, Михайла Грушевського»… Та Микола Грушевського й не нюхав! Де його можна дістати? Він користався самими радянськими джерелами, а з того свої думки виникли.
Але спокійно! Без хвилювання розгляньмося, що скоїлося над головою. Було так:
Викликав Миколу секретар університетської партійної організації і в порядку партійної дисципліни сказав подати тези дипломної праці. Микола здивувався. На те є професор, керівник катедри. — Але нам також цікаво. Ми висунули твою кандидатуру на наукову працю і ми хочемо обґрунтувати нашу рекомендацію.
І тут сталося. Пряма лінія від скитської кочової імперії з центром на нижньому Дніпрі, із впливом грецьких колоній, із царськими могилами у Ґерросі, з індустріяльним Кам’янським городищем — до Козаччини, до Січі, (навіть махнівщини!) й далі до індустріяльно-го серця України: металюрґії Дніпропетровського, Никополя, до Дніпрельстану, Криворіжжя й Донбасу, — все це, виявляється, не що інше, як концепція відриву УРСР від СРСР!
Так заявив Миколі секретар партійної організації і порадив, поки кості цілі, докорінно перебудуватися.
— Де тут марксистська метода? — гремів він. — Де ти тут опирався на вчення Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна? Партія потребує партійних наукових кадрів, а не буржуазного охвістя. Ми даємо тобі змогу стати на шлях блискучої наукової кар’єри, але… стережися! Ніяких запорозьких січей, ніяких спроб Причорномор’я організуватися в могутню державу! Чув? За це по голівці не погладять. За це зіпсують зачіску так, що будеш шукати волосинки на черепові.
— Дозвольте! — боронився Микола. — Та там у моїх тезах таких виразів і нема. Я йду цілковито за схемами радянських істориків.
І справді, — це ще тільки на черзі в Миколи, у голові — держава 90-літнього царя Атея. А про махнівщину, як останній відгомін запорозької вольниці, — не було! І навряд чи такі слова в дипломній праці знайдуться. Але Микола десь комусь висловлював от саме такі слова. Чи може тільки голосно думав?