І раптом… як гарапником по голові! Та це ж та фурія! Це горгона Майя здійснила свою погрозу: «Стережися! Я тебе доїду! Ти в мене ще затанцюєш!»
Так, були такі слова… Раз у пориві захоплення темою оці самі слова — саме оці — виллялися назовні, може несвідомо. Це було… як пив чай, зайшов до вільної кімнати… І вона їх, дияволиця, носила із собою, як ножа на мене!
Але чи винен Микола, що сам матеріял на ці думки наводить? Вони самі виникають, коли наука розвуальо-вує далеке минуле нашого степу.
Доведеться тепер обтушковувати працю цитатами з клясиків марксизму-ленінізму й шукати в Сталіна висловів про доісторію України.
Та чи випливе Микола з цього?
Оце напруження… і ця непотрібність… Гаїна ж так мало хоче — і нема! Треба в чужу дуду грати, а вона не вміє… І з того всього, у відповідь на тиск цих двох високовольтних напруг, душа каже: хочу не бути. І цей ляйтмотив звучить щораз дужче й дужче. Що воно за стан? Це не бажання вмерти — і не бажання бути скрізь, отой постійний рефрен її маривного окрилення.
Знову Гаїна береться до енциклопедій, цим разом розшукує гасло нірвана, — може воно дасть хоч приблизний ключ до цієї густої емоції, що в ній тонуть усі інші. Та й найбільша, «Большая Советская», на цю тему небагатословна, вона відсилає до гасла йоґа. А по дорозі Гаїна натрапляє на щось дуже цікаве, — таке цікаве, що й за свої стани-емоції забула. Та це ж якась зовсім незавуальована аналогія! Чи не мав автор тут якої задньої думки?
Ось воно, гасло Інки.
«… Інки ввели обов’язкову мову «кечуа» (російську? — випливає з підсвідомости Гаїні) і навчали її в обов’язковому порядку. Держава Інків була рабовласницькою деспотією (еге!). Панівне становище посідали інки (чи були вони члени партії?), які не працювали, а жили коштом данини (союзний бюджет?), що її вони збирали із підкорених племен (союзних республік?), праці рядових членів громади (колгоспників?), рабів («поражонних в правах» і «заключонних»?), а також і ремісництва (робітників?) Верхівки підкорених племен, «кураки», (члени місцевих партійних органів?) посідали повноваження й привілеї.
«Основною соціяльно-економічною одиницею держави Інків була сусідська громада — «айльйю» (колгосп? — підставляє далі Гаїна незнайомі слова на щоденні). Земля вважалася власністю верховного Інки. (Ну, в нас, — «усе державне».) З території громадської землі виділяли ділянки, де збирався врожай правителеві — «поля Інки» (хлібоздача), а також на утримання жерців — «поля Сонця» (членів партії). Влада правителя була оточена релігійною авреолею («Сталін-Сонце»?). Державний культ з людськими жертвоприношеннями (арешти, розстріли?) служили засобом застрашування підданих…»
Гаїна мимоволі озирнулася довкола. Чи не підглянув хто, щб вона читає? Чи не підслухав хто її думок? Але це ж — «Большая Советская Энциклопедия», — чи винна Гаїна, що окреслена система держави Інків так разючо подібна на ту дійсність, в якій ми живемо?
23
Микола давно спостерігає. Вона сидить недалеко й робить якісь виписки... Цікаво б заглянути краєчком ока, в якому світі живе ця людина, що читає, над чим працює! От, узяти б та й підійти, і зазирнути через плече. Як це воно, справді? Так добре знаємо одне одного, а роз’єднані невидною скляною стіною. Такого Миколі не траплялося ще ніколи. З іншими дівчатами — відразу на «ти», а тут і головою кивнути спиняє якась непереборна сила. Може б, якби в перші дні відразу заговорив, то все було б інакше, легше. І щораз стає неможливіше.
Але тепер Микола дальший, ніж будьколи, від бажання заводити знайомство, — саме тепер, коли його власна репутація під загрозою. Тут треба докласти всіх зусиль, щоб не стати таким самим викинутим за борт. Хоча, й цей «краєвид», — дивачка, що вперто тримається свого літераторства, — також мальовничий. Оця подиву гідна маніякальність… Після всіх отих убійчих присудів, — і не відступати?...
А втім, обставини її, справді, неважнецькі! Оті її нариси, недавно друковані, пройшли непомітно, ніхто й не згадав ні словом ніде… Казав Євген, що в наслідок відрядження принесла бліденького нарисочка, — ні се, ні те... Каже, — дивився на неї із сподіванням, думав, може перебудується, а тепер… і він уже махнув рукою. Її ж соціяльне походження… — як то Євген сказав? — воно їй скрізь шкодить...
Тут Миколина думка перескакує до свого, ближчого. Нехай той парторг так дуже не лякає! Ми вже лякані. Ніякої контрреволюції Микола не чинить, а з соціальним походженням у нього все в найкращому порядку. Чого йому боятися? Він має певні концепції, що випливають цілком із радянського наукового арсеналу. І не папуга ж він, щоб повторяти тільки розжоване. В нього й свої думки можуть з’являтися...