25
Ну, здається, вже Микола настроївся на добрий лад після прочухана секретаря партійної групи університету. Справді, треба все перевірити, все наново переглянути. Добре, Микола тепер зовсім повикидає із своєї праці всі натяки на тяглу й тривалу династію скитських царів над Дніпром. Вже не треба й Тарґітая, сина бога Папая, Бористенівни, ані тих леґенд про Колаксая чи Гераклового й Діви-змії сина, Скита... Викинути к бісовому батькові й усю персько-скитську війну на Україні 514-го року до н. е., бо там неминуче треба згадати царя Ідантирса. А про царя Скілура з вісімдесятьма синами ані словом не згадуй, ба навіть і про його заповіт передсмертний, що увійшов до українського фолкльору. Егеж, про отого віника... Перед смертю, — каже переказ, — прикликав Скілур усіх своїх вісімдесят синів і дав їм віника, щоб розламали. Ніхто не зміг. А тепер, — каже, — ламайте по одному прутикові. От, як то легко його розпотрошити! Отак і ви, сини мої, тримайтесь купи й ніхто вас не здолає! — Ця народня українська байка має, виходить, дві тисячі сто років, бо за сто років до Христа цей мудрий Скілур жив у своїй столиці в Криму, Неаполі Скитському. Але це вже тепер Микола знатиме про собе, а в дипломній праці не буде про Скілура ані мур-мур…
А як же бути з такими яскравими особистостями, як видатний гелленський філософ Анахарсис, родом скит? Чи гіпербореєць Абарис, що вбирався, як скит, а як тільки поворушив язиком, то з уст лилися слова, наче в академії? Чи мудрець і лікар Токсарис? То ж кожен із них має таку цікаву біографію! І красномовного Демо-стена, сина та внука скитянок, доведеться викинути. Не треба вже й про Скіла згадувати, — того, що побудував собі в Ольвії розкішний палац із левами на фасаді. Там він жив, коли прибував до Ольвії. Перебирався в гелленську одежу та потайки від своїх скитів ішов справляти гелленські містерії. За це був убитий рукою свого власного брата...
Ні, тепер уже все це не матиме місця в дипломній роботі Миколи Мадія, що найменував себе нащадком цих видатних особистостей. Ще може якось вдасться протягнути царя-воїна Атея, та й то тільки тому, що без нього неможливо подати характеристику соціяльних процесів у Скитії четвертого століття до н. е. та мета-люрґійний перший центр на півдні України, де тепер никопільські металюрґійні заводи…
А всього того вже не треба, хай йому цур! Вже пришили «відрив від СРСР», а то ще, чого доброго, пришиють захоплення «гнилим Заходом»...
Але як же все тоді збіднюється, сплощується! Як же без дарів зрозуміти скитів та їх лад?
26
Цей аспірант Інституту літературознавства замилуваний творами Івана Вишенського. Треба буде в нього попросити на годину, як випише з книгосховища. З аспірантом цікаво говорити, і не стільки цікаве те, що говориться, як те, що не договорюється, а доповняється сміхом очей.
Тому ці розмови завжди вельми благонадійні, ідеологічно витримані, хоч насправді він дуже глузує із сучасних поетів та критиків. В нього, наприклад, якось ненароком виходить не Тичина, а Затйчина. Про Міка-довича каже, що в нього «ґемба скоро одвисне аж до пупа». Що ж тут ідеологічно невитримане? Про Талабуна, — що той зимою носить лисячу шубу свого папаші, остерського рабіна, а літом — вишивану жовто-блакитно українську сорочку. І Гаїну на сміхи бере, так! «Я уявляв вас широченною куркулькою — синя чумарка, смушева шапка набакир, — а ви більше скидаєтеся на перелякану горобличку». «Чи ви вже перебудувалися? — кожен раз питає. І тут же додає: «Я хотів сказати: перекваліфікувалися на... міліціонера людських душ…»
Очі в нього дуже блакитні, можна говорити й безжурно сміятися з ним годинами, — а от нема того таємного притягання, що йде від Вродливого. Нема страху заговорити.
А що ж, хіба за цей час у Гаїни не нагромадилося сміху, хіба вона повинна тільки «переживати»? Якщо справедливо міркувати, то того, що Гаїна має, — багато. Навіть пеан треба скласти Вродливому, що ввів урай.
Неймовірно чутливий, як перський скаковий кінь, з тремтливими ніздрями, підскочив із стільця й вилетів із залі, як тільки Гаїна підійшла до аспіранта попросити твори Івана Вишенського. Після того почав бігати що п’ять хвилин.
І що за диво? Гаїні — коли б отак тягнулося й тягнулося. А хіба треба грубих проявів для повіні чуття? Вона й з невловлених ознак вихоплює дорогоцінні самоцвіти щастя. Це ж безмірно більше, ніж… Це — пахощі матіоли, а не смак сала.
Мир на душі. Чи надовго?
27
В тій своій хутряній шапочці з навушниками Гаїна Сай зробилась Миколі мисливицею-Артемідою. Цю дику богиню з луком через плече у супроводі собаки та лані, володарку лісового звіра греки, правда, уявляють собі півголою, лише в самій туніці, розпанаханій на одному плечі, — але це вона поскидала хутра й шапку з навушниками, як прибула до теплої Геллади із своєї Гіпербо-реї разом із людьми бронзової доби та братом своїм, Аполлоном...